Люда повисла на його руці.
— Так би й казав відразу. У Пилипа повні кишені, він частує.
— Я не звик…
— Цить! Ні слова більше, — Люда затулила йому рота рукою, і Валерій знову відчув ті самі пахощі, що й від її волосся.
Деякий час так і йшли — Валерій з Людою попереду, а Пилип — за ними. Але на Хрещатику Пилип безцеремонно заволодів лівою рукою дівчини. Перехожі давали дорогу трійці, яка, очевидно, дуже кудись поспішала, бо ні на кого і ні на що не звертала уваги.
В ресторані "Абхазія" як у бані. Душно і пахне віниками. Оркестр грає щось меланхолійно-ніжне, під таку мелодію не хочеться ні співати, ні танцювати. Тільки пляшки та бокали подзенькують на столиках, ніби висловлюють свій протест музикантам. Літній офіціант, поважний, мов іноземний дипломат, шанобливо вклоняється Пилипові, як старому знайомому, і веде всіх трьох за ширму.
— Ось меню, прошу. Зараз я підійду.
— Ми й без меню обійдемося. Три салати м'ясні, три шашлики… Пляшку вірменського коньяку… Дві пляшки мінеральної, — упевнено замовляє Пилип Городинський.
— А цукерок? — кокетливо нагадує Люда.
— Так, цукерок. "Червона шапочка". І цигарок. Та швидше, будь ласка. Наша дама зовсім заклякла.
— Розумію, розумію. Не мине й години, як усе буде на столі, — жартує офіціант.
Валерій мовчки дивиться на Пилипа — якийсь він веселий сьогодні. Звідки така щедрість? А верховодить не він, як звичайно, а Люда. Самий факт, що Пилип віддав гроші Чорнопудренкові, дивує і насторожує. Чогось від Валерія треба Пилипові, не інакше.
Ніби для того, щоб Валерій мав змогу поговорити з Людою, Пилип залишає їх на кілька хвилин.
Колихнулася ширма, зависла на спинці стільця, Люда поправила її, і от вони тільки вдвох, віч-на-віч.
— Погрій мені руки, Валерко, — просить Люда і повертається до нього, як соняшник до сонця. Повертається і простягає тоненькі ніжні пальці…
Він бере їх, стискує.
— Заради чого це ви турбувалися про мій піджак?
Люда лукаво грає гарними очима.
— Ти не догадуєшся? Дивно. Це я так захотіла… Я, чуєш?.. Бо я…
Вона підхоплюється, робить крок вперед і ось уже стоїть за його стільцем. Мить, і голова Валерія в її прохолодних руках. Очі дивляться в очі, гарячий подих трохи підфарбованих вуст змішується з його подихом. Ні, Валерій не може відмовитися від того, що вона пропонує йому, пропонує беззастережно і, може, навіть нерозсудливо, адже тільки ширма відгороджує їх від чужих очей.
— Браво, браво! — угорі над ними чуються оплески.
Люда випростується.
— Хам! — дівчина занесла руку і, мабуть, таки вдарила б Пилипа, якби не те, що він прийшов не сам.
— Браво, Людочко! — повторює Чорнопудренко, нечутно аплодуючи самими пальцями з лакованими нігтями. — Бийте його, а мене пощадіть. Я ніби відчував, що ми тут зайві. Посидь, кажу, біля мого столика. Так ні…
Несподівана поява Пилипа з Чорнопудренком нітрошечки не збентежила Валерія. Те, що Люда цілувала його, було до певної міри викликом, кинутим нею обом "покровителям". Тієї ночі, коли він "дав концерт" і при всій компанії образив Люду, Чорнопудренко і Пилип узяли на себе роль її адвокатів. Що ж, дуже добрий урок дано їм зараз!
— Людо, ти сидітимеш отут, — Валерій підтягує порожній стілець ближче.
— З радістю, — кокетує Люда і не звертає більше уваги на інших присутніх, наче вони знову лишилися вдвох.
Коньяк вірменський добре зігріває, а ще більше зігріває Валерія і Люду те, що вони при кожному русі торкаються одне одного то ліктем, то коліном. Після кількох днів розлуки спогад про колишню близькість п'янить і збуджує. Їм добре… Їх не цікавить словесний герць Чорнопудренка з Пилипом з приводу західноєвропейських танців, їх, вдається, ніщо взагалі не цікавить, крім того, щоб ця ніч в "Абхазії" тяглася якнайдовше і щоб можна було втопити отак очі в очі і мріяти, мріяти під музику…
Рахунок, поданий офіціантом після другої години ночі, спантеличив Валерія. Звідки набралася така сума? Двісті дав Пилип і ще сто тридцять Чорнопудренко. Валерій сидів, як на гарячому вугіллі. Люда розуміла його становище і тихо заспокоювала: "Нічого, нічого. І в тебе будуть гроші… Захочеш — і будуть…"
Над Хрещатиком порошило, запізнілі перехожі несли на плечах пухнасті хутра снігу. Пилип на розі зупинив таксі.
— Салют! — прохрипів він, сідаючи в машину. — Не ображайте дядечка…
— А ви пішки? — запитав Чорнопудренко Валерія.
Люда стисла юнакові руку.
— Мені, наприклад, хочеться ще потанцювати. У нас такі чудові вальси… І потім оте нове танго… — нагадала вона Чорнопудренкові.
— Що ж, усе до ваших послуг. Чого не зробиш для друзів.
Чорнопудренко підхопив обох під руки, і вони попрямували до високого старого будинку.
Валерій не насмілився сказати, що в нього є мати і що вона чекатиме. Думав про це, але ще більше думав про інше, про ту мить, коли в затишній кімнаті Люда скине пальто, скине свою вовняну кофточку і залишиться в самому платті з короткими рукавами… Тендітна, гарна, з пахучим волоссям… І він танцюватиме з нею…
Ось уже й двері зачинено — вони дома.
— Не вмикай, — зупиняє Чорнопудренко. — Навіщо вам стільки світла? Є маленька лампочка. Я зараз.
Синій туман розливається по кімнаті. Видно все: столик з магнітофоном, канапу, навіть капці біля неї, ті самі жіночі капці з чорним бантиком.
— Кімната до ваших послуг… Магнітофон вмикати не варто. Ніч, самі розумієте. А танцювати вальс можна й без музики…
— А ви?
— Мені спати пора… Ліжко вже скучило за своїм господарем, так що не турбуйтесь.
І Чорнопудренко, взявши капці, пішов у кухню. Скоро ніч приторкнулася чарівною паличкою до вогника на столику і погасила його.
* * *
Не дочекався Микола Молибога юного тренера. Той не прийшов на будівельний майданчик ні на другий, ні на третій день. Може, захворів? Як тільки ця думка з'явилася в голові Молибоги, він одразу ж вирішив навідатися до Левадних. Уявляв собі картину: хлопчина метається у ліжку, скорений гарячкою, а над ним схилилася зажурена мати… Ось і нове горе, і нові павутинки витче воно під очима Гали" ни Дмитрівни. Важко їй самій, важко…
Чомусь з першої хвилини знайомствам з Левадною сповнився симпатією до неї, співчував їй не як сторонній. Мало значення, звичайно, що знайомство їхнє відбулося за особливих обставин — Миколу Молибогу призвів до Левадних лист фронтовика. Та не тільки це, не тільки бажання бути в міру сил корисним сироті Валерію спрямовувало його думки. Галину Дмитрівну згадував не рідше, ніж сина. Здавалося, він колись давно знав її, зустрічався з нею, і тільки випадково шляхи їда розійшлися. Така фантазія подобалася Миколі Молибозі, як дітям подобаються казки про чарівні блюдечка, палички, хусточки, хоч вони добре знають; таких речей ніколи ніде не було. Чого гріха таїти — тепер, коли йому твердо пообіцяли квартиру, Молибога все частіше замислювався над тим, як він житиме один. Звичка завжди бути в гурті, в колективі, кожної миті відчувати, як кажуть, лікоть товариша була надто живучою. Чи не тому і тримався він так гуртожитку, що боявся самотини? Поза роботою, поза гуртожитком у Молибоги не існувало досі нічого особистого, нікого, кому б він міг оддавати свої вільні години і, коли хочете, своє душевне тепло. Та, мабуть, такою вже є людина, що без дружби, без любові звікувати не може. Рано чи пізно, а відбувається знайомство з незнаним світом почуттів, і "той" або "та", хто збудить їх, є неодмінним супутником, другим у щасті і в горі на все життя. Хто знає, чи не заради цього і зіткнула доля на широкому життєвому шляху Миколу Молибогу і Галину Дмитрівну?