Намистина лежала в дiвчинки на долонi, насилена на тонкий шкiряний пасочок.
Пiвник узяв i одяг на шию. I намистина зразу ж лягла теплою ваговитiстю поруч iз натiльним бронзовим хрестом i олов'яним змiєвиком, що боронить людину вiд усякої недуги.
— А що сильнiше — хрест, змiєвик чи намистина?
— Думаю, що намистина найсильнiша! — Вiдказала дiвчинка. Бо нi оберегом, нi хрестом ти не вибив їй зуба. I до всього, намистина цiла-цiлiсiнька лишилась.
Вони стояли один навпроти одного i мовчали.
А валка невпинно сунулася шляхом i все вiддалялася вiд села.
I пес загарчав занепокоєно, нiби прикликаючи Пiвника наздоганяти валку.
Тодi Пiвник, нiби намагаючись запам'ятати дiвчинку уважно, оглянув її усю вiд голови до нiг.
— А що тобi привезти з Києва?
— Ну, ти нiчого з Києва менi не привезеш, бо ти не повернешся сюди. Бо тiтка таке проти вас закляла i наворожила, що аж страшно, i головне — щоб ви додому нiколи не повернулись.
— А я не боюся твоєї тiтки! Що тобi привезти?
Дiвчинка подивилась на нього згори вниз i мовчки усмiхнулась.
— Я тобi обiцяю таке, таке щось гарне... Навiть сам не знаю... Але таке, таке!
I зразу схопився з мiсця i чимдуж побiг за валкою. Реп'ях поруч.
Дiвчинка прокричала йому вслiд:
Ш Л Я Х
Пружиниста дорога, що йшла торфовищем, скiнчилась, i велика валка виповзла до лiсу.
Дорога звузилась i зазмiїлась межи височенними стовбурами.
Сонце пiднiмалось вгору i там блакиттю набиралось небо, а тут ще була сутiнь.
Конi бадьоро товкли лiсову дорогу, але пiсок поглинав тупiт копит. А колеса скрипiли, пищали, спiвали кожне своїм голосом i на свою силу.
Отако в сутiнi зеленiй межи товстенними стовбурами йшли цiлiсiнький день до самого вечора.
Зупинились на вiдпочинок неподалiк вiд дороги на великiй галявинi.
Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати — оборона з усiх бокiв.
Коней розпрягли i поставили посеред табора.
Старий Талець невдоволено зауважив Пiвневi.
— Нехай би конi попаслися. Трави тут добрi. То i ячмiнь би заощадили. У Києвi буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя вiзьмеш?
Тут дядько Пiвень поклав правицю за спину, на сокиру, а лiву ногу виставив уперед i заговорив тим голосом, якого малий нiколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.
Пiвень говорив тихо i дивився Тальцю в очi невiдривне.
— Коней не пущу на пашу — татi можуть звести. I, крiм того, Лях i Нiмець, вони не того тiста, що ти, вiрний боярський раб. Вони полоненники. I вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тiкали на моїх конях.
— Конi, вони поки що боярськi... Чи ти їх у нього купив?.. — Говорив, глузливо всмiхаючись, пiдстаркуватий боярський холоп.
— Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що вiдповiдаю за все на будовi i в дорозi. Але боярин не сказав менi й слова, що менi забороняється когось iз вас покалiчити за непослух. Це я на власний розсуд робитиму... — i вiн повернувся до полоненикiв i наказав: — Принесiть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. I розпалiть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вмiти — адже в тебе батько скiльки вже рокiв боярам куховарить.
Потiм дядько вийшов за вози, i Пiвник за ним. Дядько оглянув усi вози, зазирнув пiд колеса, перевiрив осi й дишла.
Поступово Пiвень заспокоївся i зайшов назад межи вози.
Пiд начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном схилився патлатий Будий i щось копирсав кописткою у паруючiм варевi.
Вечеряли вже при зiрках.
На нiч дядько розподiлив три варти. Собi призначив другу. Визначив, де кому спати.
Старшi холопи почали ремствувати — хiба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там i спить!
— Татi бродять по лiсах! Княжi дружини посiкли полки ворожi, а малi зграї розпорошились по лiсах та пущах. Наша валка — золота здобич для татей.
Пiвник взяв клiтку i покликав Реп'яха, щоб вмоститися бiля тахнучого багаття.
Але дядько вiдтяг небожа в затiнок воза.
— Отут спи! — Кинув попону зi свого коня. — Бiля вогнища, навiть невеличкого, ти добра цiль для лучника. Вiн тебе бачить, а ти його — нi!
Малий прокинувся не вiд того, що пiвень Червень кричав, а вiд того, що дядько Пiвень заворушився, вiдчуваючи настання своєї черги.
Дядько поклав спати на своєму зiгрiтому мiсцi першого стража Буда, а сам пiшов по малому табору межи возами. Робив крок i надовго завмирав, уважно прислухався. А разом iз ним прислухався i його небiж.
Хропли час вiд часу конi, подзвонювали вуздечками.
З лiсу час вiд часу пливли сумнi крики дрiмлюги, та на тому боцi ручая пугав пугач, i кiлька разiв пробрехала лисиця.
А далi знов тиша.
Дядько Пiвень пiдкинув жменю дубових скiпок у затахле багаття, i червонi зблиски освiтили табiр. Всi спали.
Навiть конi стояли закляклi, i лише часом ледь-ледь отрушували шкiрою.
Малий перекинувся голiчерва, i йому аж дух захопило вiд яскравостi та незлiченностi зiрок.
Вiн довго вдивлявся в них, i йому здалось, що однi були зеленi, другi бiлi, третi блакитнi, а ще були наче й рожевi. Однi свiтили яскраво, iншi час вiд часу наче блимали. I вiд їх далекого-предалекого миготiння i вiд шепоту дядькової молитви, бо вiн молився, щоб не хотiлося спати, малого наче заколисало, i вiн заснув.
Бiльше до самого ранку Пiвник не прокидався...
...По снiданню та годiвлi коней рушили далi по звивистiй лiсовiй дорозi, яку заливали часом холоднi, пронизливi хвилi туману.
I знов рипiли-спiвали колеса, кожне на свiй голос.
Сьогоднi вже холопи не крокували поруч возiв, а попримощувались на возах i куняли. Лише Нiмець i Лях не куняли, а сторожко придивлялись до всiх зворотiв дороги.
Дядько взяв малого поперед себе на коня.
— Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дiтей тут наплодили.
А сам подумав: "Пiсля княжого уроку можете тiкати. Та i я вже не повернуся до цього павука, що на людей сiтi плете!"
Реп'ях трюхав поруч коня, бувало, вибiгав уперед, нюхтив повiтря.
Пiвень Червень упродовж всього дня походжав по болонках i щось там у корi наче видзьобував.
Пiд вечiр вибрали гарне мiсце для ночiвлi — високий пагорб над заболоченим лугом.
Сонце лише котилося за далекий чорний лiс, як зварили кулешу.