Пiсля вечерi Пiвень зробив на свiжо обтесаному стовповi, що пiдпирав сволок, засiчки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це вiн так "записав" виконану за день роботу.
Як i першої ночi, дядько i Будий були надворi, бiля коней, а небiж спав разом з усiма в iстобцi.
Малий швидко заснув, але коли його поторсали iз словами: "Ану перевiр, чи спить вишкрябок?" вiн прокинувся i не спав бiльше.
— Та спить... — зашепотiли десь поруч у темрявi.
— Лютує цей боярський пес... Карби карбує на стовповi. Треба порiзати їх усi...
— У нього реза й на сокирi. Не тре... Дарма тiльки роздрочиш псюгу... патлача...
— Бач, розпустив патли, коси заплiв, як вояка князя Мала... А такий же раб, холоп, як i ми...
— Е, брате, — озвався хтось. — Вiн не такий, як i ми. Вiн лише боржник. Вiдробить своє i вiльний птах — лети, куди хочеш!
— Ото вiн нашими шиями своє ярмо вiдкупає!
— Не кажiть, брате, — голос старого Тальця. — Ви самi бачили, як вiн сьогоднi плинфу вантажив, на верхи тягав,
— Тю на нього, на навiженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помiтять та похвалять!
— Вiн не для похвальби пнеться...
Малий зачаїв подих — це говорив Лях.
— ...вiн пнеться, щоб його помiтили i до себе взяли, щоб до них прирiвнятися...
— Хе-хе! Далеко куцому до зайця...
— Нi! Цей виб'ється нагору. Де на своєму черевi проповзе, де на ваших горбах виїде,.. — сказав Лях i замовчав. I бiльше нi слова.
Iнш робiтники ще за щось лаяли дядька, але останнi слова, що чув крiзь сон малий, були слова Будого:
— Набридло менi коржi пекти. Пiду до городникової служницi, попрошу ковша закваски. I випечу добрий хлiб житнiй.
Та наступного дня, ще на самiм свiтанку приїхав верхи городник i загадав усiм поспiшати на Подiл та вантажити перепалений вапняк i возити до будови Софiї.
I цiлий день Пiвник був сам на господарствi.
Навiть кашу зварив.
Хоч була каша недосолена i вугiлля в неї чимало налетiло, їли всi з насолодою i мовчки. Один тiльки Будий невдоволено зауважив.
— Вугiлля забагато в цьому варевi.
— А тебе нiхто не примушує їсти вугiль! — Гостро зауважив дядько Пiвень, клiпаючи запаленими червоними повiками. — Замочуй ячмiнь на кашу. Грибiв не жалiй. Вранцi сходи до городника. Його ключниця тобi дасть закваску на хлiб. Завтра божий день — недiля. Працi не буде. Тiльки коней поженете на Либiдь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лiвому березi Либедi. А Лях i Нiмець пiдуть до городника на подвiр'я i сидiтимуть у нього в колодках...
Всi застигли, просто отетерiли.
Першим пiдняв голос Талець.
— Пiвню! Ти... ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сидiли!
— У боярина добрi ловчi пси i воїни є, вiрнi холопи є. Пущi древлянськi, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От i вся моя челядь. Як пiдуть бранцi i сховаються в землякiв та знайомих. Бо вони собi зажили приятелiв за окаянного Святополка. I тодi менi всi днi з вами з рабського корита сьорбати i боярську руку лизати?! Не тому я вiрно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Вiдроблю йому борг i тодi всi ви хоч в iрiй летiть, як крила маєте. I пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозумiли?! — Гостро спитав у Ляха i Нiмця.
Тi закивали. Нiмець покiрно, показуючи всiм видом, що розумiє обставини i жорстокий наказ. А Лях хоч i кивав, та не стримався.
— Ти єсть жорстокий кат!
— Не гнiви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!..
Малий прокинувся, бо вiдчув, що дядько Пiвень дивиться на нього. Вiн розклiпив повiки — дiйсно, в розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.
Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.
З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.
Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.
Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.
— Спат-ти х-х-хочеться! — Цокотiв зубами хлопчик.
А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.
Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси — два глеки меду, голову воску i ще щось у м'якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.
Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.
Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.
Проте не на всiх подвiр'ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.
— Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!
— Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!
— А де ж їх тут тисяча назбиралася? — Малий аж спинився i рота розкрив.
— Ну? Чого спинився? Ми до заутренi йдемо — там їх i побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколiв визирали рожево-сiрi та рожево-бiлi мури, виведенi на людський зрiст.
Дядько притишив кроки i не стримався.
— Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах... Бачиш, як би бiлий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось i туди в яму щось живе кинути, то вапно його з'їсть, розчинить i слiду не лишиться.
— I вiд кiсток нiчого?!
— I вiд кiсток! — Ствердив дядько...
Вони вийшли до брами Володимирового Мiста якось несподiвано. Звернули у завулок лiворуч — i зразу перед брамою мурованою з каменю i цегли плинфи, затинькованою i побiленою якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною дивними вiзерунками рiзного зiлля понад самими стулками ворiт.