— Це йдуть свати, — сказав наш Ґері.
Ті люди з дрючками теж зупинилися й дивилися на нас. Фотографи почали клацати своїми фотоапаратами. Я підійшов ближче й побачив, що то на дрючках попри-чеПлювані чи поприв'язувані їхні гроші. Кожен банкнот такого ж розміру, як і наші австралійські чи американські, був вартости два кіна. Я порахував. На одному дрючку було п'ятдесят шість тих банкнотів, тобто 112 кіна, а на другому трохи менше. Це була форма сватання. Вони тим самим мали показати батькам молодої та їй самій, що мають стільки готівки, а про решту будуть торгуватися чи домовлятися. Будуть ще в додатку пропонувати свиню чи козу або ще мішок кавових бобів чи щось інше. Подивувавшись з цих сватів, ми рушили далі.
Після тривалої подорожі зупиняємось біля села Парі. Воно розкинулось під горою над міленькою річкою з кам'янистим дном. По той бік видно невелику церковцю.
Виходимо з автобуса й поволі рухаємось до крайніх хат, де вже зібрався гурт людей. Уперше бачу тут вузеньку вуличку. Діти й тут бігають з луками та стрілами. Двоє старших папуасів стоять з щитами, ніби вийшли боронитися від нашого "наступу". В одному подвір'ї зібрався гурт жінок та дівчат. Вони посідали рядочком на траву, ніби чекають, щоб їх фотографували А ми не губимо й тут нагоди: я сідаю серед них, а пан Вакуленко та доктор Яськевич фотографують. Беруться за фотоапарати й інші наші туристи. Позад фотографів гуртуються діти й дорослі. Запитавши дозволу, заглядаю в одну хатину. В ній темно, посередині й тут лежить погасле попелище, вікон немає. Хатинка поділена на дві половини, а кожна половина розміром не більше, як два на три метри.
Більшість дітей тут ходить до школи. Дівчинка 13-ти років, з 5-ої кляси, лише в трав'яній спідничці, хоч виглядає вже на дорослу, розповідає, що в їхній школі 113 дітей, шість кляс, п'ять учителів, одна вчителька, що викладає англійську мову, біла. В цьому селі 50 хат, замешкує 200 людей.
Переходимо до сусіднього подвір'я, оточеного такими ж примітивними хатками-куренями. До подвір'я, як було в Україні, через тинок є перелаз, з обох боків лежить по каменюці. Тут збираються озброєні "до зубів" старші папуаси. В руках у них щити, луки, списи. На головах повно різного кольорового пір'я, прикрас, в декого під носом заткнуті у дірочку носової перетинки, що ділить ніздрі, якісь білі маленькі, як цигарка завбільшки, костяні чи дерев'яні цурочки.
Видно, на замовлення Ґері, вони й тут влаштовують для нас "міжусобний бій". Він починається після удаваної сварки між двома групами. Вмить зчиняються більші крики, галас, метушня. Одна група нападає на другу, розмахують списами, націлюють стрілами з луків, бороняться, заслоняючись дерев'яними щитами, зробленими з кори та дощок. Хтось упав, когось "поранили",
Папуаські дівчата з гірських околиць
ніби простомлюють списами, чути стогони. Одна група відступає, відбиваючись, є вже "забиті" й "поранені". Але до слабшої групи прибуває підкріплення, і вона тепер іде в наступ. Мерехтить у повітрі різна зброя, а навколо та попід хатками стоять численні глядачі та фотографи, які не тратять марно дорогого часу й нагоди. Діти теж із захопленням стежать за цією баталією: їхні очі горять бажанням і собі стати до боротьби, але за "сценарієм" цієї "імпрези" їм немає там місця.
За десять — п'ятнадцять хвилин "бій" закінчується.
Ми ще пробуємо розмовляти з людьми з допомогою нашого провідника. Пилип Вакуленко фотографує гурт дівчат, що сидять під тином. Біля дерева стоїть старенька, суха папуаска, якась дивна своїм виглядом. Я стаю поруч, і доктор Яськевич та Вакуленко фотографують мене з нею.
Потім старий папуас, що тількищо брав участь в бою, ставить свій великий щит, обперши об дерево, а дружина нашого туриста-скочмена, одягнута в легеньку кох-тинку й коротенькі штанці, струнка й височенька, бере лук і стрілу. Папуас спершу показує, як треба брати між пальці стрілу разом з тятивою, натягувати й пускати. Його пробна стріла попала в центр щита, заткнулась кінчиком і не впала додолу. Тоді пробує скочменка, але її стріла пролітає ліворуч повз щит, а вдруге — праворуч. Діти й дорослі, а разом і всі ми сміємося. Хтось каже, що то "вітер заніс її набік".
Потім беру я. Бачу, що тятива туга, і треба мати доброї сили і сприту, щоб влучити. Моя стріла, правда, потрапила в центр щита, але не вдержалась і за хвильку впала додолу. Після мене пробували щастя інші. Наприкінці цих вправ папуас подарував нашій пані стрілу. Ще трохи маємо часу, оглядаємо все навколо, а я пробую нав'язати контакт з дітьми.
Побувши тут хвилин сорок, вертаємося до свого автобуса, але дорогою провідник каже, що ще маємо подивитися на тутешній цвинтар. Місцевий молодий папуас веде нас до цвинтаря. Це десь ліворуч, у лісі; який розкинувся на косогорі. Ступаємо по слизькуватих при-родніх східцях нагору, тримаємось за руки, щоб не покотитися вниз. Нарешті, виходимо на рівніше, йдемо поміж кущами, попід деревом, де грунт порили свині, і він виглядає, мов рілля. Та ось папуас зупиняється під висо-
Давній цвинтар під скелею біля села Парі в гірській околиці
ченькою скелею, що нависла в наш бік, мов стіна. Внизу лежить здорове каміння. Він прибирає те каміння набік. Під ним бачимо лежать один повз один товсті дрючки з руку завтовшки, а в два-три метри завдовжки. Провідник відкидає набік і ці дрючки, і перед нами відкривається темна щілина в два фути завширшки, трохи довгастої форми. Папуас лізе в ту щілину, зникає в ній, а звідти чути його голос, він закликає нас лізти туди, щоб побачити цвинтар. Наші вагаються, не хотять лізти в якусь темну печеру з такою вузькою відтулиною. Але шкода не побачити їхнього цвинтаря. Тоді я віддаю комусь свою білу шкіряну торбинку, майже лягаю на землю і всуваю спершу ноги, а потім і весь влажу всередину. Тут трохи просторіше, стеля печери вища, що дає можливість сісти, хоч напочіпки. Я підношу догори готову і відразу бачу майже за метр перед собою ціле звалище частин людських кістяків: тут окремо кістки рук, ніг, пальців, стегон — все це лежить купою, як на смітнику. Але ніякого смороду не чути. Це, видно, був давній цвинтар