ЕПІЛОГ
Так скінчилася наша одіссея — мандрівка в глибини океану та поневіряння на чужині.
Тільки-но літак приземлився у сіднейському аеропорту і ми вийшли на трап, заклацали фотоапарати, спалахнули бліци, засліпивши нам очі.
— Здоровенькі були! — почулося знизу.
На приступці сходин стояв опецькуватий хлопець. Як виявилося, то був фотокореспондент тамтешньої газети "Сідней морнінг геральд", із походження українець, Тарас Бовток. Він, не перестаючи клацати затвором, щось скоромовкою нам говорив, привітно махаючи вільною рукою.
— Як летілося, земляки? — поцікавився.
— Спасибі, добре.
Нас тісним натовпом оточили кореспонденти. Але інтерв'ю, хоч як вони прохали, ми не дали. Представник радянського посольства в Австралії, Євген Лук'янович, який разом з нами прилетів із Канберри, запросив у машину, що вже очікувала біля виходу з аеропорту. Вона помчала нас вулицями вечірнього Сіднея.
Ночували ми в якомусь фешенебельному готелі. О шістнадцятій по нас знову приїхали. Через двадцять хвилин мала відбутися прес-конференція.
І ми зайшли до залу. Серце схвильовано забилося, сльози радості блиснули в очах — за столом сиділи начальник експедиції Гліб Семенович, капітан Гордій Гордійович, дехто з членів екіпажу та експедиції, що прибули з "Садка", який стояв на рейді затоки Порт-Джексона.
— Васько, привіт!
Це Сашко Кукса, не дотримуючись належного на прес-конференції етикету, гукнув із залу.
— Здрастуйте, дорогі паші!
І Гордій Гордійович, накульгуючи, поспішив назустріч. За ним підвелися інші товариші.
Ми потрапили в міцні обійми.
Потім усіх запросили за стіл — начальника експедиції, капітана, представника посольства, командира батискафа Кіма Михайловича Луніна, морського геолога Альфреда Трохимовича Зайця. Ну і мене, молодшого акванавта — Василя Петровича Гайового.
У залі ніде було сісти — стільки зібралося кореспондентів газет та інформаційних агентств багатьох країн світу.
Прес-конференцію відкрив Євген Лук'янович.
— Насамперед, — сказав він, — від імені посольства СРСР в Австралії хочу привселюдно привітати відважних синів Радянської Батьківщини — екіпаж батискафа — з благополучним поверненням із безодні, з тим, що потрапивши до рук нелюдів, вони вижили і перемогли, довівши, на що здатна радянська людина. Цей, я не побоюся сказати, героїчний подвиг сьогодні, коли мілітаристи брязкають зброєю, перед усім світом доводить: для нас, радянських людей, немає нічого важливішого, ніж збереження миру на землі! Миру для сучасників і прийдешніх поколінь.
Прес-конференцію вважаю відкритою.
І почалося. Один за одним посипалися запитання.
Деякі з них та відповіді, що їх ми дали кореспондентам світової преси, хочу навести.
Кореспондент "Індонезія таймс" (Джакарта). Останнім часом у пресі з'явилося чимало публікацій про Міжнародну експедицію "Гондвана". Публікації суперечливі і не дають ясного уявлення про те, яка ж насправді мета й програма експедиції. Розкажіть, будь ласка, про це.
Начальник радянської експедиції на науково-дослідному судні "Садко", професор Г. С. Горлач. Питання слушне, і я на нього постараюся дати відповідь.
За висловом одного зарубіжного океанолога, дно Індійського океану люди знають гірше, ніж поверхню Місяця, хоч вивчення підводного рельєфу почалося давно. Можна назвати експедиції на кораблях "Терор", "Челенджер", "Енергія", "Ентерпрайз" та інші, що їх посилали в минулому столітті в Індійський океан деякі країни світу. Працював там і наш легендарний корвет "Витязь" під керівництвом Степана Осиповича Макарова.
Але серйозне вивчення почалося вже в наш час, конкретніше — якихось три десятиліття тому.
Добрим словом хочеться згадати експедиції на суднах "Дискавері", "Альбатрос", "Галатея", на наших радянських науково-дослідних кораблях "Витязь", "Ю. Шокальский", "Михаил Ломоносов", Радянські дослідники робили й роблять вагомий внесок у вивчення голубого континенту. Розгорніть хоч би карту рельєфу дна цього океану, і ви побачите: Афанасій Нікітін, Витязь, Курчатов, Вернадський, Канаєв — гори, жолоби, улоговини, відкриті нашими співвітчизниками й названі російськими іменами.
Як ви знаєте, не так уже й давно — в кінці п'ятдесятих років — багато країн світу, в тому числі й Радянський Союз, проводили в Антарктиді дослідні роботи за програмою Міжнародного геофізичного року. Потім, за рішенням ЮНЕСКО, почалося дослідження Індійського океану, багатолітня робота на його просторах Міжнародної індоокеанської експедиції МІОЕ, у якій взяли участь Індія, Шрі Ланка, Австралія, Індонезія, СРСР, Японія, США, Франція, інші країни.
Перед нашою ж експедицією, яку умовно назвали "Гондвана", згідно з Міжнародною програмою вивчення верхньої мантії Землі, стояло питання: з'ясувати, чи існував у Південній півкулі Землі доісторичний материк, що згодом розпався й поринув в океанську безодню.
У наукових колах існує думка, що походження улоговин та підводних хребтів Індійського океану викликане саме загибеллю Гондвани. Як зауважив мій колега, професор Віктор Пилипович Канаєв (цитую): "Хоч питання про існування Гондвани досі ще не з'ясоване, проте незаперечна наявність тісного зв'язку в будові і розвитку окраїнних частин океанічних улоговин із довколишніми материками — те, що дає змогу використовувати дані наземної геології для міркувань і про розвиток океанського дна".
Отож, як бачите, крім цілком теоретичних проблем, пов'язаних з існуванням Гондвани, проблем, які можуть доповнити й розширити науку про Землю, — наша експедиція ще й з'ясовувала процеси, що відбуваються у верхній мантії Землі. Це має практичне, народно-господарське значення, бо допомагає зрозуміти: як і де в товщі Землі формуються корисні копалини.
Кореспондент "Бізнес Дей" (Маніла, Філіппіни). Ви хочете сказати: вивчаючи дно океанів, дослідники прагнуть здобути ключі від комори земних надр — Плутонії?
Професор Гліб Семенович Горлач. Саме так. І, до речі, ключі від покладів не лише океанського дна, а й всієї планети.
Кореспондент "Нейшн Рев'ю" (Бангкок). Чи можна вважати, що Радянський Союз, досліджуючи Індійський океан, ставить мету практично використовувати його надра?