Тоді Куде почав вибирати линву, човен опинився поряд із морською коровою. Бідна істота! Пручаючись і не в змозі вирватися, вона не мукала, як я гадав, а свистіла й ніби хекала. Той свист і те жалібне хекання краяли мені душу. Навіщо ж бо нищити тих, хто не завдає шкоди? Щоб якийсь пузатий міністр напився сліз безневинної жертви? Така бездушність і жорстокість! Я сам, як корова, крадькома заплакав.
Сирена майже притихла, важко дихаючи та раз у раз витикаючись із води. Очі в неї були заплакані, і Матик-Матик підставив до них кокосовий черпак. Краплина за краплиною стікала на дно черпака чудодійна рідина.
Не знаю, що там говорили між собою батько й син — мови ж хібокської я не розумів, — але раптом Куде рубонув сокирою по линві, і морська корова з гарпуном зникла в океані.
— Я більше не хочу! — крикнув я. — Відвезіть мене на берег. Нехай той пузатий міністр полює сам — із мене досить.
Але моїх слів тубільці не зрозуміли, сприйнявши їх, мабуть, за вияв радості.
— О Васка, Васка! Імпобаба хана-хана![64] — поплескуючи мене по плечу, вигукував Матик-Матик.
Куде. сидів на веслах, спрямовуючи човен до знайомої скелі.
Розвиднялося, океан лежав тихий, широкополий, мов лан.
Тубільці й не збиралися додому. Вони довкруг розставили сіті, сподіваючись на здобич. Ну що мені лишалося робити? Вплав до берега все одно не добратися, і я сів на скелю, відвернувшись од сітей, жорстокого знаряддя вбивства. Черпак зі сльозами стояв у заглибинці поряд. Щоб не помітили тубільці, я його підняв і… Сльози були такі солоні й нудотливі, що я мало не задихнувся.
— Ка-хи! Ка-ахи…
Я кашляв, чмихав, плювався.
Коров'ячі сльози лилися в мене з рота, а з очей сльози — мої.
— Васка, Васка? — здивовано глянув на мене Матик-Матик.
Я вчасно поставив черпак на місце. Чи допоможуть мені ті сльози? Чи причарують Наташу? Все-таки я трохи сьорбнув.
Зовсім стало видно, і вода знову збурунилася — зверху по ній пішли широкі кола.
Сіть за скелею раптом здригнулася.
— Імпобаба! Імпобаба! — заволав Матик-Матик, тицяючи пальцем у той бік, де бурунилася вода й ворушилися сіті.
Куде, схопивши гарпун, жбурнув його вниз — на воді з'явилися червоні плями. Тим часом старий тубілець підтягав сіть до скелі. Все ближче, ближче. Ось крило з хрест-навхрест сплетеними вічками, ось широкий куль.
— Рімба! Рімба! Косавімбута-момбабута! Нарака, Яманілока![65]
Розпач і крики, що вирвалися а грудей батька й сина, були жахливі.
— Нарака, рака! — закричали тубільці.
Перечепившись через бородавчастий нарост на скелі й перекинувши черпак зі сльозами морської корови (прощавай, міністрова любов!), Матик-Матик, а за ним Куде полетіли грудкою У воду.
Я нічого спочатку не зрозумів, аж поки й сам не глянув на сіті. У них, заплутавшись ногами й руками, з гарпуном у грудях лежала — як ви гадаєте, хто? — людинориба. Вона була вже мертва, і кров юшилася в неї з рани.
…Коли ми верталися до берега (Матик-Матик і Куде, вважаючи, що вони підстрелили диявола, були вбиті горем і засмучені), нас зустрічали майже всі міністри.
Одна з дружин Міністра Вина й Правопорядку по секрету розповіла своїй подрузі — якійсь міністерші, чого-то ми вирушили в океан. Невдовзі про це знали всі міністри Хібоко, і кожен, звичайно, хотів і собі сьорбнути коров'ячих сліз (в тих міністрів також було нерозділене кохання, і їх, як і Міністра Моралі, не любили дружини).
Побачивши в сітях людинорибу, міністри перелякалися і зі страху впали ниць.
— Сліди "Баракуди" ведуть до Хібоко, — хитнув головою Кім Михайлович, розглядаючи випадково підстрелену людинорибу.
А біля Паону, ген в океані, там, де з води витикалися коралові скелі, кілька днів підряд плавав білий дельфін. Невже то Бамбі, наш давній знайомий? Потім і він зник безслідно.
Коли до далекого океанського острова наближається судно, це. — подія, новина, що гонить на берег усіх тубільців. Бо іншого зв'язку з рештою світу остров'яни не мають. І вони, діти природи, радіють кожному, щонайменшому суденцю.
Цього разу в океані маячило безліч кораблів. Йшли вони тим же курсом, що й тоді, коли було наслано магнітну бурю, — з південного сходу. Високі сірі велетні — "хрести", наполовину занурені у воду, і менші, присадкуваті, гостроносі кораблі.
Наблизившись до атола, армада поділилася на дві групи: більшість кораблів лягла в дрейф за бар'єрним рифом, на траверзі острова Бунут, решта попрямувала до Паону.
Хібокський глашатай сая вдарив у кулкул, скликаючи людей на берег. Ми бачили, як перед королівською резиденцією з'явився знайомий паланкін. Важко дихаючи, з хижки вийшов Ефо-Аліандро, і слуги, в супроводі міністрів, зокрема нового Міністра Двору, понесли Володаря до океану.
Тубільці звідусюди поспішали до берега.
Після невдалого полювання на морських корів та випадку з людинорибою, що незрозуміло як потрапила в сіті, Міністр Вина й Правопорядку більше пас не турбував. Та й Міністр Моралі вгомонився: у зв'язку з приєднанням Незалежного Королівства до Австралії йому було не до коров'ячих сліз.
Я знову пас свиней, а Заєць — кіз. Він, до речі, забрав із кокосової плантації свою приручену мавпу, і та йому, як вівчарка, допомагала пасти отару — завертала неслухняних цапів, що відбивалися від гурту, виганяла із чужих городів кіз.
Помітивши на видноколі кораблі, ми з Альфредом, як дикуни, від радості почали танцювати.
— Вітаю тебе, дорогий! — тиснув я Зайцеві руку. — Діждалися нарешті.
— Не радій передчасно… — розсудливо відповів Альфред.
Як згодом виявилося, він мав рацію.
Кораблі, порівнявшись із островом Паон, за кілька миль від нього зупинилися. На воду спустили мотоботи, і ті рушили до берега.
Чиї то кораблі, неозброєним оком не було видно. Обриси їхні свідчили, що вони — військові. Та коли мотоботи наблизилися до суходолу, ми побачили на них офіцерів військово-морського флоту США, а з ними кількох чоловік у цивільному.
Згодом уже довідалися: кораблі, які завертали до Хібоко, були частиною якогось великого морського з'єднання США. Люди ж у цивільному на мотоботі — парламентські представники Австралії на чолі з міністром Реджінальдом Уїтерсом. Вони прибули, щоб офіційно повідомити, що Незалежне Коралове Королівство віднині залежне, а Ефо-Аліандро більше не король.