"ГНІЗДО" НАД ЛАГУНОЮ
Так я вдруге за своє коротке життя знепритомнів. Перший раз це трапилося тоді, коли наш батискаф турсонула невидима підводна сила і ми, четверо акванавтів, провалилися в океанську безодню. Ну, і ось тепер — у бурю, на цьому далекому, невідомому острові.
Полежавши, як і веліли друзі, нерухомо й спокійно, я нарешті знову розплющив очі.
Галюцинація, чи що? Лежу я в човні, у нашій лакані, високо в небі, серед розкидистого гілля якогось велетенського дерева.
Кокосовий гай. Довкруг неширокої лагуни — коралове узбережжя. А лакана, як чорногузове гніздо, висить, застрягнувши між перехрестям гілок, у верховітті.
Щоб пересвідчитися, що це не сон і не мара, боляче щипаю себе за ногу. Нога — моя, і я — я, Василь Гайовий, а човен таки висне над землею.
— Що — не віриться? — Заєць посміхається. — А таки це дійсність, — каже. — Навіть барон Мюнхаузен не потрапляв у подібну халепу. Він лише до церковної дзвіниці прив'язував коня. А щоб опинитися на човні в піднебессі, такого з ним не бувало. Колосаль! — вигукує Альфред захоплено.
Ну й дивина! Я досі не можу дійти до тями й повірити у фантастичну реальність того, що бачу.
У човні і Кім Михайлович, і Барарата, й Лота.
— Добре, що ти живий, — озивається командир.
— Бідна моя Васка-Кваска, — відчуваю на своєму чолі ніжний дотик Лотиної руки.
Барарата сміється.
— Маева — карашо, дуже добра! — коверкає він наші слова.
— Так що ж усе-таки сталося? — намагаюсь підвестися і — через біль у стегнах — не можу.
— Ти все пам'ятаєш? — замість відповіді запитує Кім Михайлович.
— До тієї миті, як нас підхопила висока хвиля й понесла на суходіл.
— А далі було таке…
Командир воскрешає все те, що я, знепритомнівши, не відчув і не міг побачити.
Після короткочасного затишшя, коли на нас "зиркнуло" око бурі, шторм залютував з новою силою. Хвилі набігали звідусюди. На поверхні води коїлася незрозуміла колотнеча. Вона, мов дзигу, крутила, кидаючи то в один, то в другий бік, лакану.
Уже не допомагали ні весла, ні стерно. Та ми й не пробували ними орудувати. Прив'язавшись наміцно, лежали, благаючи одного — щоб човен тримався на плаву й не перекинувся.
Лакану, покружлявши, нарешті погнало за спінені кучугури валів — у сіру, наповнену вітром безвість.
Навіть під час вибуху підводних вулканів та моретрясіння, коли хвилі цунамі оскаженіло мчать урізнобіч, — навіть тоді у відкритому морі вони відчуваються менше, ніж на березі. Довгі-предовгі, хвилі, як на гойдалці, то піднімають, то опускають човен і мчать далі.
Буря, в яку ми потрапили, була звичайним тропічним циклоном. Як потім нам говорили, синоптики нарекли цей циклон "Наталі". (Багато років тому романіст Джордж Р. Стюарт написав книжку про шторм у Тихому океані, назвавши його "Марія". Відтоді тайфуни, урагани, циклони величають жіночими іменами).
Наталі… Так я іноді називаю і свою Наталку.
Треба ж статися такому збігу, що я мало не загинув од лютого "ока" примхливої тезки моєї милої Наташі!
— Нашу лакану, я вважаю, — додав Кім Михайлович, — підняла не тільки вода штормового океану, а й сейсмічна хвиля. Такі хвилі виникають під час моретрясіння й вибуху підводних вулканів. Тут же, між Кокосовими островами й островом Різдва, де ми, очевидно, перебуваємо, вулканів — безліч. Підхопивши лакану серед океану, та сейсмічна хвиля понесла її на низинний кораловий острів. І, відступаючи, понижчала, а нас лишила у високому гіллястому сідалі.
— І ми не випали, не потонули?
Кім Михайлович метнув погляд на Зайця.
— Он його запитай, нехай розкаже.
— А що розповідати? — зніяковів Альфред. — Шторм в шторм — він нікого не щадить, не зважає ні на ранги, ні на чини.
— І все-таки, хлопче, розкажи, — наполіг командир. — Васькові цікаво послухати.
— Ну… ну, — затнувся Альфред. — Налигач, яким я був прив'язаний, перетерся, і мене жбурнуло аж он на ту гілляку, — показав він ліворуч на зчухране верховіття.
На кількаметровій висоті над нашою лаканою білів довжелезний, схожий на шию жирафи, сучок і на ньому, немов намисто, висів, унизаний кокосовими горіхами, чийсь рятівний пояс.
— Ото я там і був, — пояснив Заєць. — Сидів собі, поки аж спала вода.
— Не сидів, а висів, як кажан, пов'язкою для стегон зачепившись за сучок, — уточнив командир.
— Ой, Васка-Кваска! — сплеснула в долоні Лота. — Ми думал: Зайца літає або-або…[30]
— Полетиш — аякже! — відказав Альфред. — Та й ти, да Гама, скажу, мав вигляд… гм… як у сплячої красуні — лежав непорушно під лавою лакани. Вдарило тебе добряче. Наковтався води, й памороки забило. Ми вже, зізнатися, й не думали, що оживеш, — кліпнув він поруділими бровами. — Всі тебе рятували. Робили масаж серця, розтирали задубіле тіло. А я, як і тоді, після втечі з Голови Дракона, коли відкачував — бідна моя Чао! — макаку, робив тобі штучне дихання.
— Ну, ти ж у нас відомий мавпячий рятівник, — кволим голосом зауважив я.
— Тобто ти хочеш сказати, що й ти, Васько, — мавпа?
— Я цього, Альфреде, не говорив.
— Але так виходить.
— Ну, що мені з вами робити? — знизав командир плечима. — Знову зчепилися, як півні.
Мені добре нам'яло боки — стегно боліло, і я кілька днів пролежав у лакані.
ЗЕМЛЯ, ЯКУ МИ ШУКАЛИ
Знову, як і на атолі Туамако, куди нас із Наташею винесла колись течія, — перед нами зараз лежав безлюдний острів.
Видно, так уже мені на роду написано, що я, хлопець із далекого степового села, повинен стати остров'янином, а мої пригоди, почавшись раз, триватимуть безкінечно.
Бідна моя матуся! Вона не хотіла, щоб я пов'язував свою долю з морем.
— Ти ж такий неслухняний, Васильку, — казала жартома й водночас із докором, — як і той англійський хлопець із міста Йорка — Робінзон Крейцнер. Він теж, не послухавши батька й неньки, вирушив у плавання.
Мати, як ви здогадуєтесь, мала на увазі Робінзона Крузо. Він таки був неслух і згодом, коли ковтнув лиха, картав себе за це й гірко розкаювався. "Ніколи, мабуть, — думав він, — поневіряння молодих шукачів пригод не починалися так рано й не тривали так довго, як мої".
Що ж, я, Василь Гайовий, порівнювати себе з ним не беруся, хоч, правда, мої пригоди почалися ще в молодшому віці, ніж у Робінзона Крузо. І кінця-краю їм не видно…