— Краса яка! — захоплено вигукнув я.
— Ой, ой! — сплеснула в долоні Лота. — Фіа лава-лава, фіа сенга-сенга, — дивувалася дівчина.
— Поможи йому, Альфреде! — наказав Кім Михайлович.
Заєць нахилився й притиснув коліном рибину, яка, ляскаючи хвостом, не переставала битися під лавою.
Барарата витяг із її довгастого рота гачок, розплутав скойлану волосінь.
— Бяри, кушай, Зайца, — витираючи спітніле чоло, підсунув рибу Альфредові.
— Го-о-о-ох, аж слина котиться… Давайте мерщій їсти — чого ми ждемо? — не зрозуміло, жартома чи то насправді так здичавів, вирячив Заєць голодні очі.
— Ти дикий-предикий заєць, — посміхнувсь я.
— А що — хіба зайці бувають і свійські?
— Тоді це просто кролі.
— От що, — хапаючи за хвоста рибину, сказав Альфред. — Я хочу їсти і край!
— Стривай-но, всі голодні!
Ми гуртом підступили до здобичі.
Це була крупна золота макрель, яка ще зветься корифеною. В іскристих краплинах води вона палала, мов сонце. Її мінливі барви, здавалося, увібрали в себе відтінки райдуги — від зеленавого й бузкового до латунно-вогнистого, сяючого.
Мені доводилося бачити всяку рибу, але таке диво зустрів уперше. Ніби згусток палаючого сонця, що побував у океанській синяві, звідки його вихопила людська рука. Та це й була сонячна скалка, яка у пас на очах тьмяніла й гасла.
Не стану оповідати, як ми їли та смакували, припавши устами до шматочків рожевого і прохолодного м'яса, висмоктуючи з нього життєдайний сік.
Спрагу притлумили, наїлися досхочу.
Решту корифени, що залишилася від обіду, порізали на шматки, поклали у шкаралупу порожнього горіха. Прив'язавши мотузкою, опустили кокос за борт.
Це був наш холодильник — риба у ньому повинна зберігатися довше, ніж на відкритому повітрі.
Та… Ми не подумали про те, що "холодильник" міг стати приманкою для акул. І вони з'явилися — зграя хижаків, які, гадалося, давно од нас відстали.
— Хлопці, рук за борт не висовувати! Якщо треба сполоснутися, скажіть — зупинимо човен і дістанемо води.
Командирове застереження — слушне: акули шастали майже впритул з лаканою. Їхні пласкі, ніби розчавлені пащі, раз у раз витикалися то перед носом човна, то збоку, то за кормою.
Запах свіжої крові ненажер п'янив, лоскотав їхній чутливий нюх. Акули геть знахабніли: кидалися до човна, лізли під весла.
Я, хрещений ними, — нога хоч і гоїлася, проте ще й досі боліла, — не звертав уваги й не хотів більше з ними зчіпатися. Та Заєць — і за себе й за мене! — пішов у наступ. Віл кричав — так ніби акули його слухають! — кидав на них шкаралупи кокосових горіхів, намагався влучити по голові веслом.
— От агресори! — сипав прокльони. — І чого вони причепилися?
— Їм мало моєї ноги — хочуть покуштувати ще й твою, Альфреде.
— А дідька лисого! — і в зграю полетіла стулка знайденої в човні черепашки.
— Припини! — гримнув на геолога Кім Михайлович. — Навіщо дратувати. Ти ж їх усе одно не відгониш — нехай пливуть.
Поки ми думали-гадали, чи лишати "холодильник" у воді, його не стало: хижачки відгризли разом із линвою.
Настрій у всіх зіпсувався, тому що спати довелося лягати голодними, тішачись згадкою про смачний обід та жалкуючи за втраченою вечерею.
Прокинулися аж над ранок від того, що човен, погойдуючись, сам по собі почав пливти.
— Що це? — глянув я на воду.
— А це, Васько, мабуть, і є ота Екваторіальна протитечія, — відповів Кім Михайлович.
— Отже, пливемо? — запитав і Альфред.
— Пливемо, друзі, невпинно.
— Як писав матері матрос Мотовило, — додав я: — Лівим галсом бейдевінд вийшли у відкрите море. Курс норд-норд-ост.
— Ні, да Гама, — заперечив командир. — Зараз ти помиляєшся. Бо течія знесла нас не на північ, а прямо на схід. Глянь на небо!
Я відірвав погляд од зморшкуватої води. На посвітлілому небі ще жевріли зорі.
— Он Стріла, Гідра, — вловив мій зір у високості знайомі сузір'я. — Над обрієм, майже в зеніті, ніби досвітня імла, — Туманність Андромеди. Значить, екватор ліворуч і нас зносить до сходу.
Як довго ми ждали цієї зустрічі, зустрічі з рятівною течією! І ось вона відбулася.
— Напинай вітрило! — кинув командир, дістаючи з-під лави схожі на арабський косий парус циновки.
Я поліз на грот-щоглу, а Барарата й Альфред, подавши мені циновку, заходилися прив'язувати її внизу.
Коли впоралися з вітрилом на найвищій щоглі, поставили й на кормовій, бізані. І — невидимий вітер, що злегка хлюпотів над водою, враз ожив. Сполоханим птахом забилися над головою напнуті циновки.
До швидкості течії, що підхопила човен, прилучилася й швидкість мусонного вітру. Вони в подвійній упряжці помчали лакану на схід.
Пливли цілісінький день, розкошуючи жаданим перепочинком. Після весел, від яких на долонях у кожного криваві мозолі, тепер плавба здавалася щастям.
Течія плинула хоч і не прудко, але нестримно. Це була невідомо якої ширини річка, що несла свої води серед незрушної товщі океану.
Блакитною цяткою на виднокраї майнуло чаїне крило. Потім ще і ще. Мов струшені вітром пелюстки дивоквітів, голубіли, припадаючи до води, то знову неквапно піднімаючись угору.
Блукачів океану, ширококрилих птахів, було безліч.
— Нумо, Васько, ліво на борт — прямо на чайок! — наказав командир, якого я нещодавно змінив коло стерна.
— Ліво на борт! — повторив я, як, бувало, не раз це робив, несучи ходову вахту на "Садку".
— Де чайки, там і риба, — зауважив Кім Михайлович. — Отож, може, нам пощастить.
Справді, там, де кружляли птахи, привільно гуляв косяк риби. Вода ніби кипіла. І над нею — після днів безгоміння й тиші — кричали чайки.
Кр-ра-а… Кр-ра-а-а… Кр-ра-а-а-а… — неугавно лунало над океаном.
Цей крик нагадав про життя, про те, що ми не згубилися безслідно в пустелі.
Ми заходилися ловити рибу.
Веселий, радісний лов! Мені він нагадав те, як у дитинстві після літньої зливи, коли ставок виходив із берегів, ми, підлітки, на затопленому лузі серед трави ловили руками карасиків… А тільки тоді весело так дріботіли, падаючи на лискуче латаття, дощові краплини. Пахла мулом і ряскою гливка земля. Сміялися — по узгір'ю, вікнами до сонця — білобокі хатини та над левадами басовито кахикав далекий грім.
Земле рідна, припаду до грудей твоїх, травами пропахлих, і від щастя, що ти є, заплачу…