Після танців знов одчинились двері і увійшла найкраща невольниця. Вона сіла серед зали на срібному стільчику, заграла на арфі й заспівала пісню про кохання.
Саме в той час в одчинені вікна з садка полилася пісня ще голосніша й краща, ще гарячіша. Чудовий голос лився, ніби з неба, і заглушив пісню гарної невольниці. Голос лунав по садку. Розляглися по залі трелі, ніби солов'їні. Здавалось, защебетала дужим голосом якась невідома пташка.
Саіб підвів голову. В його очах блиснув ніби огонь. Гарячий рум'янець вдарив йому в щоки. Всі в залі схопились з місця. Невольниця замовкла й сама почала слухать той спів. Саіб вибіг з зали у садок. За ним кинулась мати, а слідком за нею рушили довгі рядки пашів та панянок.
За баштою над садком блищала вечірня зірка, велика та ясна. Світ, то червоний, то зеленуватий, миготів, дрижав, переливався. Зоря сяла, світила на садок, розливала кругом себе далеко світ. І звідтіля лився той дивний голос то тихо-тихо, як шумить потічок, то голосно й весело на ввесь сад, як весняна пісня соловейка.
— Це ти, царевичу, привіз із-за моря якусь райську птицю та й пустив у садок, — обізвався Гарун-паша.
— Я вгадую, яку це пташку привіз ти, сину. Це не зоря, це краса дівоча, — одказала мати.
І справді, одна мати вгадала правду. Саіб зараз побіг в садок. Він попрямував до башти. На скелі стояла Паміра в рутяному вінку і співала пісню до зорі. Вінок тріпотів без вітру, тріпотів сам по собі і з його лився світ на садок, на скелі, на море. Лице в Паміри світилось такою красою, очі блищали таким блиском, що Саіб припав до її плеча і не мав сили одійти од неї і вернутись до гостей.
— Зоре моя вечірня! Я, здається, любив тебе ще тоді, як і на світ не родився. Десь ти з неба впала на землю на моє щастя, — тихо говорив Саіб.
— Чи ти пак знаєш, що та невольниця, котру ти приставив служити мені, водила оце мене в палац. Я бачила все. Яка там велика розкіш! Скільки там золота та срібла! Яке дороге убрання на твоїй матері, на жінках та на панянках! Навіщо така розкіш, така пишнота? Скільки-то грошей марнується на ту розкіш!
— Цю розкіш мати дуже любить. Я буду жити простіше, як повінчаюсь з тобою, — промовив тихо царевич.
— Вертайся, царевичу, до гостей! Вертайсь, а то як вони дізнаються, що я тут, то згублять мене з світу.
— Як згублять тебе, то згублять і мене, — сказав Саіб і вернувся до гостей.
Царевич вернувся в палац, поскидав з себе дороге убрання, вбрався в простеньку одежу і вийшов до гостей. Мати глянула на його і почервоніла з дива.
— Нащо ти, сину, вийшов до гостей в такому простому убранні? — тихо спитала у його мати.
— На те, мамо, що я не люблю розкошувати та марно тратити гроші, — нишком обізвався Саіб, але мати не вірила і сказала: — Я догадуюсь, хто тобі нашептав такі думки. Може, ти скажеш, щоб і я убралась в таке дрантя, в яке оце ти вбрався? Щось єсть! Щось трапилось!..
Син сидів мовчки. Цариця надулась і насупилася. Гості почали шепотіть одні другим на вухо, переморгувались. Вечір скінчився якось невесело, і гості розійшлись.
Од того часу щовечора і щоранку на горі чути було по всьому величезному садку дивні Памірині пісні. Вона гуляла понад морем і співала та себе розважала.
— Сину! Хто то співає в нашому садку таким дивним голосом? Кого ти привів в наш садок? Чи царівну, чи князівну, чи, може, приманив якусь русалку? — питала цариця в сина.
— Я, мамо, наглядів в одному селі дочку селянина Чонгара та й привіз її в човні. Там, мамо, така красуня, про яку тільки в казках розказують, яка мені часто снилась у сні.
— Нащо ж ти її привіз? — питає в його мати.
— Бо я її уподобав, і вона буде моєю жінкою.
— Хто? Ота Чонгарівна? Ні, сину, цього ніколи не буде! Нехай вона буде твоєю невольницею, а женитись тобі треба на царівні!
Цариця покликала Гаруна-пашу та й каже йому:
— Чи ти пак знаєш, кого привіз мій син у мій садок? Якусь мужичку Чонгарівну і хоче її настановить царицею. Ти розумієш, що з того вийде…
— О, розумію! В палаці запахне духом Чонгарів, і тоді одразу нам приборкають крила. Пхе! я не люблю цього духу! — сказав Гарун-паша.
— Пхе! пхе! — пхикнула і собі цариця і налила в хусточку пахощів та й притулила хусточку до носа.
— Коли б пак од того духу можна було оборонитись хусточкою з пахощами… — промовив Гарун-паша, — а то мужва підійме носа, а в наших кишенях буде — свись! От що! Це найстрашніша річ!
— Піймаємо ту птаху в садку та й… — промовила цариця і чикнула себе пальцем по шиї.
Стара цариця задумала згубити з світу Паміру. Одного ранку вона встала дуже рано, ще вдосвіта, як син ще спав, звеліла кільком пашам та невольникам йти з нею і впіймати ту дівчину, що співала в садку.
Тільки що блиснула зоря на небі, Паміра стала на високій скелі і залилась піснею…
Стара цариця потюпала доріжкою до тієї скелі, аж засапалась. За нею бігли паші. От-от уже недалечке була та скеля! Голос лунав близько. Але доріжка добігла до печери в скелі. Далі не було навіть стежки. Місце було заросле кущами, високим бадиллям та бур'яном. Вона ступила ногою на траву й замочила золотий черевик. Вона звеліла невольникам вистругать дерен і прочистити заступами доріжку. Невольники кинулись стругати дерен. Цариця сіла на камінь і ледве дихала.
— Я звелю зашити її в мішок та вкинути в море! — сказала цариця з злістю. — Гаруне, піди та принеси мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташку!..
— Ось є мішок і зав'язка! я взяв з собою, бо я знав, чого вам треба, — сказав Гарун-паша.
Він показав прездорового мішка і мотузка.
Невольники простругали доріжку, посипали її піском. Пісок був вогкий, і цариця боялась ступати черевиками на вогкий пісок. Поки побігли за сухим сукном, поки розстелили його по доріжці, щоб цариця не застудила ніг, Паміра перейшла на друге місце, в долину, над самий берег моря. Місце було заросле бур'яном. Цариця кинулась просто по росяній траві, заплуталась в лопусі і задрипалась трохи не по пояс. Вона добігла до берега в долину, а дівочий голос почувся аж на другій скелі, а потім полився в гущавині лісу. Цариця та паші бігали, бігали, плутались у високій траві, позадрипувались по самий пояс і з тим вернулись в палац. Сонце зійшло. Затихла й пісня дівоча.