<І рухом рясно землю наповняє > < буйно землю
паповняє>
<І рухом пронизуючи, землю наповняє> <безперервпо
землю
наповняє > <І відрухами землю наповняє >
<центуряно-дзонко> <в напругім повітрі >
< землю наповняє
напругим збігом часточок > < вселенням збігом
часточок >■
< невидимим збігом-бураном часточок > <сплстіпням-
збігом часточок >
< землю наповняє
в буран як пендиббр>
Сковорода
на землю упаде,
<цілує > < торкає > квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене наповнила
< щедро-щедротно! > < дзонтуряно-дзонко! >
< вселенням збігом часточок > < напругим сплетінням
часточок >
< бураном часточок > <буран-збігом часточок >
<аж туман-димно !>
< Навій душі моїй спокій > < Пролий душі моїй нектар >
< Пролий>
душі моїй силу
<і мир, і злагоду, й любов > і муст, напругу і <силу>
нектар.
<Я більш нічого не бажаю,
о всеблаженна. >
Нехай я мудрістю твоєю < затужавію >
< економно-мудра > <трьохкутно-мудра> < Матеріє
премудра >
руто моя, Матеріє.
<І всеблаженна > <і мудра > <і Матерія мудра > зразу
десь почує,
і Сковороді
такий <мир> муст у серце < ввійде > вступить ,
<що він од радості > що він од квітоння і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітав,
< метелику й комашці дякув
за все, за все!>
< метелика й комашку дякув
зацентуряно-дзонко і зонтурно>
метелику й комашці < дякує >
[..... .]
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті —
а по них узори шиті —
узори все шши! —
тісняться стружки <з шурхотінням > — шаруші! —
<за кільцем кільце шаруші! —> <тісняться круче-
ні— шар'ші!—> <А кільця кручені —
шар'ші! —>
тікають кручені — шар'-ші!
Нахопиться тут Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
Він,
оброслу голову на шиї повернувши,
у стугні груди б'в рукою
і страшно пророкує:
Наш хід, як тигр,— нестримний гоп.
Землі то тон демократі!
А ви? що ви? кого ви лю?
і землю длю, і люд давлю —
прокля'! цара'! тира'!
І раптом засміється:
а Катерина ще не здохла?
— Ну йді ж, іді! — солдат па нього крикне
й дзвінке цебро опустить у криницю...
<— Та йду ж, іду,
а тільки й ти —
чому стоїш,
як той святий? >
Та йду! лечу!
А все ж царі —
сказать?..
— Я б перший їх
зарі—
<Я перший >
за-а —
Ух!
ну-ну, мовчу,
< мовчу, > іду.
І голову оброслу
< ізнов > <мов жорна > <він> < поверне >
на шиї, мов жорна, поверне,
він довго дивиться назад,
а сам іде
і спотикається
об < вітер > < загороду > камінь.
Бо онде він побачив:
<із> як із-за тополі назирці за ними офіцер.
І де цього він офіцера бачив?
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по бдному,
попід оградою,
мовчки...
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!),
він бачить як вони уже аж перед самим < храмом>
оглядуються й поміж себе < жорстоко осуждають>
<яхидно цирклюють> <яхидно шиплять >
що гість отця Іустина,
як і Біснуватий той,
до храму невхожий.
І < тісно > смішно стане на душі.
Замість гармоііії < підуть зітхання> іронія <схопиться>
уколе
і думи < тяжкі > сильні поженуть
у поле, на край світа...
Іронія! <з самого себе!> не тільки з них —
з самого себе!
<Еж він допіру тут просив: Природо,
пролий душі моїй муст, і нектар, і любов.
Так, немов п[рирода — нянька!] >
<Бо отже <сам> він нед[авно] <тут> < допіру тут>
< просив приро[ду]>
— Природо! — це ж він допіру тут благав:
пролий душі моїй <муст і нектар> силу! —
< немовби природа —це нянька паша>
<так наче природа —це слуга наша>
так наче ми самі < безсилі, як ті черви > <булп як тії >
мов черви.
А хіба ж
[. . •]
Природо! — це ж він допіру тут співав:
прийми мою подяку <эа все! 8а все!>
Так, неначе б природа <була> тая <була> — бог,
<або> всеєдність.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1194, арк. 12—15)
[VI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
<І в світовую просторінь проміння гонить
і знову обертав гостряками внутрь,
а звідти >
< Світовую прбсторінь клинками коле> <пише, дзвонить,
креше,
і знову, обернувши гостряками внутрь,
і знову,
клинками го [нить] >
Світовую прбсторінь, шугнувши сяйвом,
клинками пише, дзвонить, креше, коле,
а кругом до цілі звідти
гостряками обернувшись —
безвісті клинки
І в світовую просторінь шумним шугає,
<а з світової простороні — в сонце>
а звідти десь впиваються у сонце,
<кругом у саме сонце—>
<у сонце, в сонце > гостряками в сонце —
немов із безвісті клинки.
* * *
І <в світовую просторінь> <, мов тая теорема,
виходить сліпучий Шум>
<І в світовую просторінь світає> <розкидає> <креше>
І світовую просторінь сліпучий коле
Шум,
< сліпучий > шум < вертається у серце, >
сліпучий шум той вклиняється у серце,
гостряками в саме сонце —
немов із безвісті клинки...
І <в> світовую просторінь <сліпуче креше> сліпучим
коле
<шум> < сліпуче > сліпучого перевертаються кінці,
< врізаються у серце > і прямо в саме серце
<гостряками <впиваються> врізаються у <саме>
сонце —
немов із безвісті клинки... >
гостряками <раз за ра[зом]> <граються>
< вгризаються >
<в саме> грузне сонце,
1 Пізніше цей уривок було перекреслено.— Ред.
немов із безвісті клипок
І в світовую просторінь шумним шугає,
<та звідти десь впиваються у сонце, >
а звідти <немов назад > у серце <мов> шум
<—назад> вертається
гостряками у саме сонце —
немов із безвісті клинки...
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене кругом торкаєш,—
< немов > із безвісті клинки К