(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. З, 4, 7, 11, 12)
[VI. НАД ДНІПРОМ]
СКОВОРОДА
1
ALLEGRO GIOCOSO
Як! стільки жаху в народу, що танцює і сміється/
В о л ь т е р
...Три місяці пробігло 1
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринишпого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче...
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої роздуми
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють — клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,—
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, < щедротно > < щирозлотно >.
1 На берегах червоним та зеленим олівцями записано:
"Рибний промисел
Литва
Польща
Білорусь
Євреї" —
а також:
"1770 р.
Гайдамаччина ж як тоді?"
Збоку автор написав кілька слів по-арабськи.— Ред.
Сковорода
Автограф розділу "Allegro giocoso".
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
<о, світлий, як ти <мене> всього мене наповнив >
природо, як ти всього мене наповнила
щедро, <щедротно <щирозлотно > щедротно!
< Пошли ж> < навій > душі моїй спокій
< Навівай >і мир і злагоду й любов.
Я більш нічого не бажаю
<о всеблаженний!> <о всеблаженна! невідцвітна!>
І <всеблаженпий> < природа > <і неблякла>
< блаженна > всеблаженна зразу десь почує
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Зустрінеться тут біснуватий —
що так розумно завше дивиться
<і про Вольтера завше запитає>, він про Вольтера запитає:
А Катерина ще не здохла?
<А Фрідріх Прусський ще не здох!>
— Ну йді ж, іді! — салдат на нього крикне
й дзвінке цебро < витягує з криниці >> опустить у криницю.
Тим часом дзвін із-за тополь
покличе пустинь на обідню.
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному
попід оградою,
мовчки...1
І спиниться Сковорода
(Не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина,
як біснуватий <о>той,
Напроти чорнилом та різноколірними олівцями написано:
"Si tout n'est pas bien, tout est passable (ст. 82, Voltaire)
Матерія (ст. 15) (ст. 39) (ст. 45) ".— Ред.
до храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії підуть зітхання,
і думи тяжкі поженуть
у поле, на край світу...
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.
Щастя, де ти живеш? — горлиці, < трельте > <крильте>
скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
Колос зігнувся і дивиться в землю —
позпай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
познай себе самого.
Се ж бо єсть:
бренпе, текуче і безкінечне,
немов фігурний триугол, в якому і три, і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
<позпай себе самого—>
і понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність <нагорна> нагірна —
усе, усе в природі каже:
познай себе самого, познай
1 На берегах автор написав слова, які мав намір використати
в поемі: "Збіднюватись — прикидатися бідним", "Ялося (ятися) —
див. нятися", "Ярий", "Яловий", "Ялозне це діло".— Ред.
Щастя, де ти живеш?—горлиці, <трельте!> скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби, докрильте!
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
<Свін починав славить світ,> він починає славить світ,
що < взеленився розмаїто >> <в той самий черк і стеклий>
<що в той же самий черк сліпий і стеклий світ>
що в той же черк < сліпий і стеклий > <одублий>
< оглухлий>
<ядерний> узький, стеклий <а ще й
розмружений >
<як черк> <і все ж> і все розмружений стораз.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу:
мир, мир душі твоїй — < сказали ніжно гори> <води>
<луші>
<гори> < сказало поле> луною < звідусюди >,
луни,[—]
мир.
<І слухає > І слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається 1
і йде туди, де на шляху < високий хрест > < схиливсь як
панська совість >
свіжовкопаний
<хрест> абияк збитий
високий хрест,
як панська совість,
< високий хрест замріявсь> збіднивсь насхиль
над шляхом2.
1 Червоним чорнилом між рядками автор дописав два слова:
"Стенув плечима".— Ред.
2 Трохи нижче автор написав олівцем варіант цього уривка:
"і йде туди, де на шляху
насхиль
збіднивсь високий свіжовкопаний,
як панська совість, абияк збитий хрест.
<Сідає> сяде по-турецьки, як дитя".— Ред.
< Сідає під хрестом > < сідає під ду[бом] ПОХИЛИМ >
нової пісні починає —
очі заплющені,
хитається в ритм —
Подяка < природі >патурі за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетруднйм,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
шукай свою <ти стать природню> <природню
стать> стать властиву,
а < невластиву > стать невірну одкидай.
Подяка < природі > < натурі > природі за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад,
і якось хилиться, як колос,—
в землю
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець, подумала — а не чернець:
безвусий, безбородий,
і дудка непроста.
< (Кудлан зівнув, <на трьох ногах> чеснув за вухом
і з виском став качаться.) >
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
— Маріє!.. Ти?..
— Е ні, зовуть Маринкою,—
а почім ви мене знаєте?