[Колись я думала, що можна жить працю] ючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
1 Між закресленими словами пізніше дописано олівцем: " У те-
бе очі сині".— Ред.
2 Напроти дописано олівцем: "долоні, як сум життя".— Ред.
Бо батько й мати горби понаробляли,
а все панові, бодай йому не дихать!
Ми од Томари. З Коврая.
До цього ось шолудивого перебігли.
...Парки, доріжки, квітники,
а нам і квасолинки нігде посадити!
Там були у підсусідках,
шару юшку їли,
а тут, то й зовсім крепаки.
О, багато цей пан кого з нас обдурив,
переманюючи.
Прийдеться знов і від цього тікать.
Та й чи ялося людям отаке робить?
<Нема цвіту червоного,
нема роду рідного,
нема цвіту над маківку,
нема ріднішого над матінку. >
< (курликали у небі журавлі,
затужила піснею й Гафійка:
Ой у воду, воду
хилилася,
Червона калина
журила [ся].
Молода дівчина
журилася.
Як приїхав милий
до могили
Та прив'язав коня
до калини,
А сам принада
до могили. > 1
<(> За городищем, туди од боку, над нивою, над
колосом, що з перебіжним блеском вітер його вилизував
і кошлав, хилила спину друга нива. І так тужно серпи
ряхтіли в житі. А їм пригукував
підгінчий з нагаєм <) > *.
Ще більш голівку заховала,
щоб <сліз> <суму> не видно,
< (курликали в небі журавлі) >
<А сльози, сльози, як слова!> А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
1 Зверху над текстом пісні написано: "Пісня" — двічі підкрес-
лено й обведено з усіх боків, а напроти на берегах рукопису напи-
сано: "<взяла у рот коралове намисто і> <стримувалась> <гір-
ко хмурилась>".— Ред.
2 Збоку дописано олівцем: "<Сер> сцена IV (Генія на ни-
ві)".— Ред.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
нуждав ножем і мордував —
та не далася я,
втекла!
Тепер якусь привіз собі Огеню,
і нас немовби не чіпає.
Сковорода: Генію? ти кажеш: Генію?
Закричав біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей.
Це знов його взяли на ланцюги,
і він коло своєї землянки —— он видно —
божеволіє і рветься,
руками небо потрясає
й не потрясе.
Руками небо оте прокляте потрясає
й ніяк не потрясе! 1
Безсилий падає і плаче *.
А небо —
<там бог собі десь випив і лежить. >
<Там хмара блакиті впилася > *
п'яна хмара <вона> <десь випила й лежить. >
Там п'яна хмара лежить собі, задерши ногу, і пливе.
Лиш інколи до бусела, що в лузі, пробринькне чапко
на губах —— та все хихоче, все хихоче...2
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем. Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті.
І задивилася туди кудись, <у придолинок па підгір'я, >
де справді перед печерою своєю схимник Досифей,
< задерши голову, на кождий викрик
одмахувавсь од крику, що згори. >
< гнівавшись > на кождий викрик біснуватого
< махав на крик руками й стохрестив [сь] > *
<на кождий викрик > < погрожуючи головою > на кождий
викрик біснуватого,
аж <кидав кулаками> кидав угору кулаками*
і тут же похапцем *
<в усі> <всі> усі < кущики > місця круг себе
стохрестив *.
<усі місця хрестив >
< Та що ж робить? Як получиш горе> <то>
1 Нотатка олівцем на берегах: "До ІІ-гої частини: див. "Кан-
ДІД", ст. XXIII, наступає революція".— Ред.
2 Нотатка олівцем збоку: "поклади вугілля".— Ред.
<—буде й добро.>
На руку Гафійчпну упала натомлена бджола *.
Маленьку долоню розправила Гафійка, долоню молоду *,
але <вже поритую > вже пописану-поритую шляхами
та дорогами *,
долоню, як сум життя *,
і перевертала руку, поки бджола, облазивши кругом *
усієї руки *,
не знялась і не полетіла *.
В торбинках
надійшли селяне.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить <по перехрестю > по хресту,
по перехрестю:
скільки дірок?
і чи нема якої об'яви?
[• .]
Гафійка радісно до них:
а звідки ви? люди?
<Сковорода: утікачі?> Сковорода (до них): утікачі?
Селяни хмуро озирнулись:
а що як <і> втікачі?
Один з них прикро підійшов
і, накарячки сівши,
зневажливо крізь зуби чвіркнув:
тобі, пане, хіба не все-одно? 1
— Та я не пан.
— Ну дак од пана.
< (у кишені всього багато, тільки батька нема) >
<Або ж> Чи мо' такий, як і ми: блощичного роду.
Бач, із дудкою його тут посадили,
щоб переманював народ.
Скажи <по правді >,
чи й <тут> у вас таке, як за Десною:
<4> 2 дні на <пана>, 60 коп. поголовпого, та 50 <коп>
за землю,
1 Пізніше напроти цього місця на берегах рукопису дописано
олівцем:
"Як святий Денис
свою голову ніс",— Ред.
<2> та 2 коп. на пошту,
та ще <копійку> на теє як його...
Сковорода й собі на нього подивився.
<на його подзьобане обличчя
та його усмішку колючу >
<ще й гордий ніс, подзьобане обличчя.
Колючі брови просто
Гордий ніс. Подзьобане обличчя.
Колючі брови. Усмішка колюча.
<ному здалось, що голос цей він чув,>
<він чув, чув десь,
але не може пригадати >
<але не знає: де й коли?>
< Подобався йому віп>
< Відчув розум і волю> < Відчув у ньому розум і волю,
відчув любов велику до людини. >
<Воля і розум світились в очах> Воля світилась в очах
і розум.
<і тому стежив за ним, милувався. >
А ще й ненависть велика.
Подзьобане обличчя
взяло Сковородину <дудку> флейту
і, держачи її в тісних руках, як <заступ> того ціпа *,
<що капицю йому зубами зав'язуєш > *
коли йому капицю зубами стягуєш *,
і так пронизливо у неї < свиснув > свиснуло,
що аж Кудлан < схопивсь і> схопився й загарчав.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, N 1201, арк. 1—6)