Надходив вітер з вітерками,
і на одній нозі пісок за яром закрутився.
Закрутився пісок
і з вітерками вітер...
І думав Сковорода:
Гармонія неіз'яснима.
Налився всесвіт повноти
і споглядає сам себе.
Але й його чиясь рука на два пересікає:
на світ вгорі
і світ внизу,
і другий — завжди рабство.
Чи друзями ж були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь,
яку я підносив?
І думав:
Шляхту,
шляхту бачив я, а не народ.
Панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир е справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
Вже дощ стіною рівною підходив,
як Сковорода
у пустинь поспішив.
GRAVE 1
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії?! — та й змовк.
В душі боролись два боги:
гармонія і справедливість.
І першу заливала лють,
бо де ж гармонія,
як справедливості нема?
— ...я тут, тут, тут,—
затріпотіло в листі, скотилось по даху.
— Ходім на ґанок (свят! свят!).
Ходім на ґанок: гряд.
— Р-раб!—ударило над ними й завалилось.
І довго блискавку сікло, сікло
і повторяло десь внизу октавою:
бруд, брудом бруд...
А гряд од стін і від землі одскакувать
пішов,
мов стукотом підкований,—
у шумі, в бризках, в бризкошумі,
мов стукотом підкований.
Присмерк,
як після семидесяти літ,
уже доріг недобачав.
Тікав під дерева, в кутки, в долинки.
А за ним, мов неминуча старості сивина,—
водяна курява,
Поважно, урочисто (італ.).— Ред.
кипляча, свіжа, холодна...
І над усім вгорі просторами ридання,
душі великої здригання:
де ж гармонія,
як справедливості нема?
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про бога вічного.
"Не мечіте бісеру",— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
— Останьсь, останься! — почали
вмовлять.—
Ще не набридло по світах?
Пора подумати за пристань.
А пристань тут твоя —
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти,
ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода, мов пламенем
об'ятий:
— Ой, преподобнії!
Яких ще вам стовпів у церкву треба?
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Ви ж церкву завалили,
що й за сто літ вона не встане! —
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі,
не ображай лаврських отців.
Вони ж прийшли прохать тебе у ризу.
Затремтів Сковорода, мов пламенем
объятий:
— Ризо! ризо!
Не багатьох ти преподобними зробила,
але премногих вчарувала.
Окаянствуйте!
Окаянствуйте, поки не встав спаситель
церкм
А він як встане —
то перший же на вас!
— Ти гніваєшся, вчителю.
Скажи ж хоч на прощання:
де наше щастя,
кудою йти? —
Сковорода:
— Всяк єсть там, де серцем сам.
— Ах, ми завжди раді ближньому
служить!
— Покиньте рясу, пахать ідіть!
Замовкла братія.
Потиху
посунула назад.
Пішов і отець Іустин із ними в келію.
Ще довго там світили свічку,
ревли молитву по вечері
і, наревівшися, лягли.
Зостався сам.
Один у темноті,
у думах.
Дзвіницю хмари обганяли,
і бунтувалися вгорі тополі,
турляючись на схід...
Гроза часами затихала,
й тоді
другу грозу із Києва чуть було.
А що саме —
не розібрать.
Зашуміла шовковиця,
оріх затрепетав.
І дзвіниця підскочила в малиновім огні.
— Грязь!
— Гробокопателі!
— Хромії! — розгнівавсь з глибини,
потряс вітрянку хмар, і загримів,
і довго шар важкий розкочував,
щоб знов жбурнуть на землю.
(Шибки
дзиском розгонистим
у темноту в'їхали.)
Перевів дух вітер —
і зразу у всі ворота розігнавсь!
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
грязь!
Злякалися ченці,
і засвітили свічку в келії,
і заревли до бога грізного, до Саваофа:
— Свят! свят!
Ми чистії, ми духом нищії —
помилуй нас...—
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
В саду під деревом
курінь соломою накритий.
Там спав Сковорода
годин чотири на добу.
А все ж останнє врем'я
молився.
І зараз він прибіг
не від дощу сховатись —
молитися, молитись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище...
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.
...На землі
зв'язана
лежала Маринка.
Царі ж, вельможі і пани
скорпіонами її катували.
І наче то вже не Маринка,
а його мати, мозоляста чорна чернь.
Голову звернула до нього,
здавалося, кричить,
а крику не чуть було.
Тільки рукою показує:
Туди! Туди!
Ченці ж стояли оддалік
і всі співали:
"Спаси, господи, люди твоя".
І наче сам він стояв десь недалеко
од ченціь І
і теж співав:
"Блаженні милостиві, яко ті помиловані
будуть".
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше милували чернь,
аж поки вона справді кров'ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь.
— Грязь! — розбило сон над садом,
і Сковорода прокинувсь.
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
Спішили хмари обсушитись,
а небо від краєчку —
мов антимінс, посиніло...
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
І тільки з Києва грозу ще чуть було,
а що саме —
не розібрать.
На столі лежала розкрита Біблія,
і риба на блюді, і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
Пора!
На устах рішучих
новая радість виросла —
пора!
Укинув Біблію у торбину,
згадав рукою флейту коло пояса,
вклонився тричі ранку, саду
і бистро-легко
пішов на схід.