– Отже, це ви розсилали анонімні листи. Звісно ж ви! Вони були надруковані на друкарській машинці в кімнаті, де ваш братик зустрічався з Опаль. Один ключ був у нього, другий у неї. Вона не могла написати цих листів, надто вже сильне враження вони на неї справили. Це ви їх писали. Ви взяли ключ, котрий поліція повернула вам разом з іншими речами Тейлора, проникли в кімнату і там надрукували їх. Оце мило! – Він знову заходився міряти кімнату. – Ну що ж, доведеться попросити сенатора запросити команду дужих медсестер і зачинити вас під приводом нервового зриву. Серед дочок наших політичних діячів це захворювання починає переростати в епідемію, але ми маємо забезпечити собі перемогу на виборах, і ми забезпечимо її, навіть, якщо у кожному домі виявиться по нервовохворому пацієнту. – Повернувши голову, Нед дружелюбно усміхнувся.
Дженет притисла руки до горла і застигла, не вимовивши ні слова.
– На щастя, сенатор не доставить нам клопотів, – продовжував Нед. – Йому на все наплювати, на вас і на покійного сина, лише б його перевибрали. А він знає, що без Поля він нічого не доб'ється. – Нед розсміявся. – Так ось що змусило вас взяти на себе роль Юдіфи? Ви знаєте, що, поки не пройдуть вибори, вашого батечка з Полем водою не розіллєш, навіть, якби він і вважав Поля винним. Що ж, це втішні відомості для нас.
Коли Нед замовк, щоб розкурити сигару, заговорила Дженет. Вона відняла руки від горла і знову поклала їх на коліна.
– Я не вмію брехати, – промовила вона холодним, спокійним голосом. – Я знаю, що Поль убив Тейлора. Так, я писала ці листи.
Нед витяг з рота розкурену сигару, вернувся до диванчика і всівся лицем до Дженет.
– Ви ненавидите Поля, – мовив він, – і все одно будете його ненавидіти, навіть, якщо я доведу вам, що він не вбивав вашого брата.
– Так, буду, – відповіла вона, дивлячись йому прямо в вічі.
– В тому то й справа, – проговорив Нед, – ви не тому його ненавидите, що вважаєте вбивцею брата. Навпаки, ви вважаєте його вбивцею вашого брата тільки тому, що ненавидите його.
– Неправда, – поволі покачала вона головою.
Нед скептично усміхнувся.
– Ви говорили на цю тему з вашим батьком?
Дженет злегка почервоніла і закусила губу.
– І він заявив вам, що це просто безглуздо, – з усмішкою продовжував Нед.
Її щоки порожевіли ще сильніше, вона хотіла щось сказати, та не змогла.
– Якщо Поль убив вашого брата, ваш батько має знати про це.
Дженет опустила очі і вимовила з нещасним видом:
– Мій батько мав би знати, але він відмовляється вірити в це.
– Він мав би знати, – повторив Нед. Він зіщулив очі, – Поль говорив з ним в той вечір відносно Тейлора і Опаль?
Дженет здивовано підняла голову.
– Хіба ви не знаєте, що сталося в той вечір? – запитала вона.
– Ні.
– Це не мало ніякого відношення до Тейлора чи Опаль. – Дженет говорила поспіхом, захлинаючись від нетерпіння, від бажання якнайшвидше висказати все. – Справа в тому, що... – Вона повернула голову до дверей і осіклась. З-за дверей почувся розкатистий грудний сміх і звук наближаючих кроків. Квапливо повернувшись до Неда, Дженет благальним жестом простягла руку. – Мені необхідно вам все розповісти, – прошепотіла вона з непідробним відчаєм, не могли б ми зустрітися завтра?
– Гаразд.
– Де?
– Хочете у мене вдома?
Дженет поспішно кивнула. Нед ледве встиг пробурмотіти свою адресу і почути сказане пошепки: "Після десятої ранку," як сенатор Генрі і Поль Медвіг зайшли у вітальню.
2
В половині одинадцятої Поль і Нед розпрощалися з сенатором і його дочкою і, усівшись в "седан" Медвіга, направилися вздовж Чарльз-стріт. Коли вони трохи від'їхали, Медвіг вдоволено зітхнув:
– Господи Іісусе, Нед, до чого ж я радий, що ви з Дженет так славно поладнали.
– Я з ким завгодно можу поладнати, – зазначив Нед, покосившись на свого співбесідника.
– Справді, у тебе це здорово виходить, – добродушно розсміявся Медвіг.
Губи Неда скривились в ледь помітній усмішці.
– Мені необхідно буде завтра поговорити з тобою про дещо. Де ти будеш, скажімо, близько полудня?
Медвіг звернув на Китайську вулицю.
– У конторі, – відповів він, – завтра ж перше число. А чому б нам не поговорити зараз? Уся ніч попереду.
– Сьогодні я ще не все знаю. Як поживає Опаль?
– Нормально, – похмуро буркнув Медвіг і зненацька вибухнув: – Боже! Як би мені хотілося розізлитися на неї по-справжньому! Мені б легше стало. – Вони проминули освітлену ділянку. – Вона не вагітна, – знічев'я бовкнув Медвіг.
Нед мовчав. Обличчя його було непроникне.
Під'їжджаючи до клубу, Медвіг зменшив швидкість. Болісно почервонівши, він хрипко запитав:
– Як ти думаєш, Нед, вона була його... – він шумно відкашлявся, – його коханкою? Чи все це було просто дитячою грою?
– Не знаю. Мені це байдуже. Не розпитуй її, Поль.
Зупинивши машину, Медвіг ще кілька секунд сидів за кермом, дивлячись кудись вдалину. Затим він знову відкашлявся і тихо сказав:
– Все-таки непоганий ти хлопець, Нед.
– Еге ж, – погодився Нед, вилізаючи з машини.
Вони увійшли до клубу разом і, недбало кивнувши друг другу, розійшлися на сходинковій площадці під великим портретом губернатора. Нед штовхнув двері у маленьку кімнатку в самому кінці будинку, де п'ятеро чоловіків грали в покер, а троє других стежили за грою. Гравці звільнили для нього місце за столом, і до третьої ранку, коли гра скінчилася, Нед виграв близько чотирьохсот доларів.
3
Дженет Генрі прийшла до Неда Бомонта незадовго до полудня. Всю останню годину Нед тинявся по кімнаті, гриз нігті і смалив сигарету за сигаретою. Та коли пролунав дзвінок, він не поспішаючи підійшов до дверей, спокійно відкрив їх і усміхнувся Дженет з видом людини, котрій влаштували невеликий, але дуже приємний сюрприз.
– Доброго ранку, – привітався він.
– Мені дуже прикро, що запізнилася, – почала було Дженет, але Нед не дав їй договорити.
– Ну що ви, що ви, ми ж умовились зустрітися в будь-який час після десятої ранку.
Він провів її до вітальні.
– Мені тут подобається! – вигукнула Дженет, уважно розглядаючи старомодну кімнату з високою стелею, широченними вікнами, величезним дзеркалом над каміном і червоними плюшевими меблями. Чудово! Вона поглянула на причинені двері. – А там ваша спальня?