– Ну, будь здоровий.
Медвіг повернувся було до Дженет, та раптом зупинився і знову звернувся до Неда:
– Як далеко, на твою думку, мені можна зайти у цій першій розмові з Маклафліном?
Нед знизав плечами.
– Як завгодно, при умові, що не будеш говорити прямо і відкрито. Цього він боїться. Але, якщо водити околяса, його можна хоч у вбивці найняти. Розумієш, з ним треба тяганину розводити. У такому, приміром, роді: "Є, мовляв, чоловік на ймення Сміт, а мешкає він там-то і там-то. Так ось, якщо б раптом цей Сміт заслаб і не видужав, а ви заглянули б якось до мене, а мені по щасливій випадковості, прийшов би конверт на ваше ім'я, —— то звідки мені знати, що в ньому лежать п'ятсот доларів?"
Медвіг кивнув.
– Убивати мені нікого не потрібно. А ось голоси робітників з залізної дороги нам необхідні. – Він спохмурнів. – Шкода, що ти валяєшся, Нед.
– Через пару деньків піднімуся. До речі, ти сьогодні "Обсервер" бачив?
– Ні.
Нед пошукав очима.
– Дехто там поглумився. У центрі першої полоси помістили , в рамці. Увесь бруд, що змогли зібрати. Без підпису. А заголовок шикарний: "Що збираються робити міські можновладці?" Потім іде перелік усіх злочинів за півтора місяці, щоб довести, що хвиля злочинів росте. А поряд – коротенький списочок затриманих правопорушників. Ось, мов, дивіться, поліція безсила. А найбільше верещання сприводу убивства Тейлора Генрі.
Почувши ім'я брата, Дженет Генрі здригнулася і нечутно зітхнула. Зиркнувши на неї, Медвіг застережно кивнув Неду, але той вів далі, наче не бажаючи помічати, яке враження справили його слова:
– Вони зовсім розперезалися. Звинувачують поліцію у тому, що розслідування було призупинено на цілий тиждень, аби дати можливість одному досить впливовому у політичних кругах гравцю звести рахунки з другим. Це про мене і Діспейна. А потім поставили таке риторичне питання: що думає сенатор Генрі про своїх політичних союзників, котрі використовують убивство його сина в подібних цілях?
Медвіг почервонів, поглянув на годинника і заквапився.
– Я дістану газету і прочитаю. А тепер мені треба ...
– Вони також, – вів далі Нед безтурботно, – звинувачують поліцію в нальотах на притони, котрих вона раніше протегувала. Це, мовляв, тому, що їх власники не хочуть розкошелитися на величезні видатки по передвиборчій кампанії. Привід – твоя сварка з Шедом. Ще вони обіцяють надрукувати список тих лихих місць, котрі продовжують процвітати, як ні в чому не бувало, тому що їх власники виклали свою долю.
– Гаразд, гаразд, – збентежено забурмотів Медвіг. – Щасливо залишатися, Дженет. Бувай, Нед, – кивнув він і вийшов.
– За що ви мене не любите? – запитала Дженет.
– Ви помиляєтесь, – відповів він.
Вона покачала головою.
– Ні. Я це відчуваю.
– Не судіть по моєму поводженню. У мене завжди були погані манери.
– Ви мене не любите, – наполягала вона, не відповідаючи на його усмішку. – А я хочу, щоб ви добре до мене ставилися.
Нед був сама скромність.
– Навіщо вам це? – поцікавився він.
– Тому що ви кращий друг Поля.
– Поль – політик, – зазначив Нед, скоса поглядаючи на неї, – і друзів у нього багато.
– Але ви найближчий. – Вона нетерпляче покачала головою і додала: – Він сам так вважає.
– А ви як вважаєте? – запитав він ледь насмішкувато.
– Так само, – серйозно відповіла Дженет, – інакше ви не потрапили б у лікарню. Адже ви пішли на це заради нього!
Він промовчав. Тільки слабка усмішка торкнула його губи.
Коли вона зрозуміла, що Нед не схильний продовжувати розмову на цю тему, Дженет повторила серйозним тоном:
– Мені б дуже хотілося, щоб ви добре до мене ставилися.
– Може, так воно і є.
– Ні! – покачала вона головою.
Він знову усміхнувся. На цей раз його усмішка була молодою і привабливою, в очах світилася сором'язливість, голос звучав несміливо і довірливо:
– Я вам скажу, чому ви так вважаєте, міс Генрі. Ну ... словом ... розумієте, ще й року не минуло, як Поль підібрав мене, що називається, під тином. Тому з людьми вашого кола я ще не освоївся, відчуваю себе незручно, незграбно. Адже ви зовсім з іншого світу – вищий світ, світлини в газетах і всіляке таке ... Ось. Те, що вам здається ворожістю, – насправді є просто неотесаність.
Дженет піднялася.
– Ви глузуєте з мене, – констатувала вона без жодної образи в голосі.
Коли вона пішла, Нед відкинувся на подушки і втупився у стелю. Очі його блищали.
Зайшла сестра.
– Ну, що ви там натворили?
Нед підвів голову, понуро поглянув на неї і нічого не сказав.
– Вона вийшла звідси ледь не з плачем, – продовжувала сестра.
Нед знову опустив голову на подушку.
– Е-е-е , не той я став. Зазвичай сенаторські дочки йшли від мене, заливаючись слізьми.
4
В палату зайшов молодий франт середнього зросту з симпатичним смаглявим обличчям.
Нед Бомонт припіднявся.
– Вітаю, Джек!
– Ви не так погано виглядаєте, як я думав, – сказав Джек, підходячи до ліжка.
– Все на місці, на частини не розібрали. Бери стілець.
Джек сів і витяг пачку сигарет.
– У мене є до тебе одна справа. – Нед просунув руку під подушку і протягнув Джеку конверт.
Джек прикурив і взяв конверт. Це був простий білий конверт зі штемпелем місцевої пошти. Нед отримав його два дні тому на адресу лікарні Святого Луки. Всередині Джек знайшов аркуш з надрукованими на машинці рядками:
"Що вам відомо про Поля Медвіга, чого не знає, але дуже хотів би дізнатися Шед О'Рорі?
Чи має це стосунок до вбивства Тейлора Генрі?
Якщо ні, то чому ви так затято старалися зберегти це в таємниці?"
Джек акуратно склав аркуш, засунув його назад до конверта і лише потім, поглянувши на Неда, запитав:
– За цим що-небудь ховається?
– По-моєму, ні. Я хочу, щоб ти дізнався, хто це писав.
Джек кивнув.
– Лист можна взяти?
– Авжеж.
Джек засунув конверт до кишені.
– Ви маєте якісь міркування відносно того, хто міг його написати? – запитав він.
– Абсолютно ніяких.
Джек розглядав горівший кінчик сигарети.
– Чекає нелегка робітка!
– Знаю, – погодився Нед. – Я можу тобі тільки сказати, що за останній тиждень таких анонімок з'явилося досить багато. У мене це третя. Я знаю, що Фарр отримав, принаймні, одну. Хто їх ще одержував, гадки не маю.
– А можу я поглянути на інші?