То було навіть цікаво спочатку — почувати себе солідною заміжньою жінкою, нести деякі господарські обов’язки. Колись же треба вже усталитися. Інтелектуальні люди завжди приваблювали Васанту, та й кого ж ти побачиш серед своєї верстви? А цей — людина старого виховання й нових поглядів. Вона нікого цікавішого й не бачила ще.
Але, мабуть, для інтелектуального кохання треба більшого приміщення, більших достатків. Літня людина часто почувалася зле, і Васанта мусіла доглядати. Навіть більше. Через параліч ніг йому довелося перейти на інвалідність і от… дуже скоро минулася поезія, а почався для Васанти життьовий іспит. Треба було заробляти на себе й на чоловіка та ще й лікувати, бути санітаркою, сестрою-жалібницею.
Васанта не пробувала ні з ким порозуміватися, а зціпивши зуби все те робила. Вона не звернулась до дружини, хоч хто ж мав його доглядати, як не та, з якою він усе життя прожив? Васанта не давала нікому приводу осуджувати її, хоч і з заціпенілим серцем приходила додому, де було колись так затишно-самотньо — читай тільки та думай! А тепер — наставлено посуду, ліків, пахне несвіжо й кисло. Замість книжки — варистий примус, прання білизни, чужий примхуватий стариґан.
Нагода обрубати все одним махом була. Але Васанта нею не скористалася. Повертаючись раз із інституту, вона побачила біля своїх дверей людину з цапиною борідкою, що саме збиралася натиснути ґудзика дзвінка. Тільки Васантина поява перешкодила. І тут, не заходячи до кімнати, Максим довідався, що він спізнився. Даремно їхав із далекої Одеси на розшуки, певний і переконаний, що кращої подруги не знайде, як Васанта. Даремно! Васанта давно була в цьому переконана, Максим це знав і тому так певно оце збирався дзвонити. Даремно! Вже не треба! І перед ким же, як не перед своїм старим другом розплакатися про непосильні тягарі, що впали на її щуплі плечі?.. І це ж так просто: навіть не заходячи до хати, сісти на поїзд, зникнути, утікти!
Даремні слова! Цього Васанта не зробила.
Так вона розуміла честь. Хоч і не мала ніякого формального зв’язку із цим старим чоловіком, не була з ним у загсі, але знала, що то її хрест, пекло й неминучість.
О, Боже, що ж тепер робити? Невже нема ніякого виходу? Що придумати? Вішалася колись — зняли. Топилася — витягли. Труїлася — випомпували отруту. Невже ще… Ах, чи ж варто через такого стариґана уривати собі життя? Вони вже навіть придумали уступитися одне одному з дороги. Треба було тільки тисячу карбованців, щоб заплатити до будинку інвалідів, і Васанта повинна ці гроші знайти, якщо хоче повернути собі волю. І на цьому її розплата за легкодухість скінчилась би.
Та вона — без роботи. Аж ось коли явилось їй реальне обличчя життя.
XII
Жаль. Жаль за минулим, жаль за молодістю, за Васантою, за колишніми уподобаннями. Всі не такі сьогодні стали, як колись. Мар’яні хочеться словами-сльозами оплакати минувшину. Ні, не минувшину, а те, що минувшина це вже не сьогодні. Тепер, нині — безособисте сьогодні… Тікати від цього порожнього екрану!
Йде вона у це туманно-сизе надвечір’я, тротуари блищать, останнє листя вогко поприлипало до асфальту, теплінь окутує м’якістю вати — і хоче Мар’яна філософічної іронії над собою, як нема веселости. Та й цього не може викресати.
Жаль їй за минулим. Великий жаль. Бо не вернеться. А молодість не "не вернеться", — не було її, Мар’яна завжди молодяво-стара з тією різницею, що колись надіялася стати з бридкого каченяти гордим лебедем, а тепер з неї повіває стара дівуля…
А дай епоху так з пару поколінь назад — була б моя Мар’яна щонайменше з трьома дітьми… І уявлення не мала б про свій двійник, що йде оце в сизе надвечір’я з бібліотеки додому, безпотрібно втомлена збірником "Київ та його околиці", в порожню самотню кімнату, проїджена свідомістю, що всі лінії життя зійшли на нівець, дороги нема.
Яке марне все те, що досі робила! Витратити роки на те, щоб здобути вчительський диплом, — а він їй непотрібен. Уклала стільки зусиль і снаги в усякі високо-шкільні науки, — а ось минув рік-два, де воно все?
Тепер Мар’яна ясно бачить, як їй треба було йти. Може тепер почати з того, як треба було тоді? Вона добивалася. Чого? Освіти. А скільки людей без освіти — й не гірше, а краще за неї орієнтуються в житті! А Мар’яна розпинала себе чортибатьказна за що, сіра від голодно-холодного режиму, коли можна й без освіти ось піти, зареєструватися на біржу і відкидати сніг від трамвайної колії, носити землю та цеглу на будівництві. І чого вона, справді, досягла? Безцвітної зовнішности інтелігентки з викривленими черевиками, забідної всмакувати світ у всій його розкоші, розмаїтості й пишноті кольорів.
Та ще менше хочеться бути тією розмальованою кралею з лиснючими рожевими панчохами, інтернаціонально-стандартно наведеними бровами та мертво ляльковим виразом обличчя. Вже краще для власної втіхи безпотрібно стомлюватися від читання того, що хоче вона. Хоч, принаймні, у сумішці з прочитаними думками блисне якась і своя, проріже темінь та туман навколо, покаже, де вона й куди треба простувати…
От сьогодні здивувалася сама з себе Мар’яна. І чого це вона, коли думає про багатство життя та бажає його охопити, то зв’язує з цим свій виїзд із Києва? Як уже в Києві нема різноманітности, то де ж іще? Хіба це не найбільше місто України? Хіба, крім наукових, навчальних, адміністративних установ, промисловости й торгівлі, не копошиться тут сила людности, професій, зла й добра? І всі оці, що складають сьогоднішній Київ, хоч і не підозріюють, а творять той самий тисячовіковий процес незнищенної столиці. У сумі це — кожний день їх свята і буднів.
Київ же, — каже Грушевський, — збірник усієї історичної минувшини, починаючи з безконечно довгого передісторичного життя часів льодовика, переходячи через ранні культури, через кіммерійські, скитські, сарматські загадки, — і вже слов’янські заселення застали складений життьовий вузол, пристали вони до готового…
Київський резервуар безперервно громадить людські культурні верстви та резерви у важкій боротьбі з новими хвилями находників, які ще й досі не асимілювалися із своєю периферією…