Скарга майбутньому

Сторінка 75 з 78

Гуменна Докія

Васанта могла образитися, розсердитися. А вона тільки всміхнулася своєю ґримасою-маскою і почала говорити про друге. Її задовольнило запевнення, що ніяких наговорів Мар’яна не чула й ними не цікавиться.

І от, як дико! Як міняється світ! Щоб Васанта заважала Мар’яні? А це так. Мар’яна відчула потребу негайно піти від гостинних Ребе та Клави.

Ця зустріч її так пригнобила, що навіть затьмарила той другий шок. Отже, Ребе не такий щирий, як вдає? Ребе грає щирого?

Чого весь світ такий? "Я до тебе з щирим серцем, а ти з неправдою". І доки ці опіки будуть, коли вже Мар’яна навчиться не летіти до них, не обпалювати собі крилець? Боже, ніколи не навчиться перестати бути щирою — і від них вимагати цього ж! Ребе ж брехав, що він незаінтересовано прийшов, він прийшов спостерігати, як поводиться жертва, яка ще не знає, що її вже ведуть до різниці. Мар’яна не могла б дві думки мати.

Але вона не повинна, не сміє гніватися. Ребе сьогодні її воскресив, оживив, — тільки тим, що виявив до неї увагу й вивів на весняне сонце.

XXXIV

Тільки-тільки почала Мар’яна випливати, як на тобі, — знову спускайся на дно! Газета устами звабливого горбаня угризнула її аж до кістки. Мар’яна думала, що вимиває з намулу золоті марксистські зерна, а він побачив у тому ревізію марксизму-ленінізму. А поміж рядками Мар’яна читала зневажливу відповідь на її довірливі колишні признання. Ніколи, ані на мить він її не прийняв! У пеанові жінці він знайшов буржуазний націоналізм! Що сказати на це? Традиції міцних материнських родів у нашому селі ніколи не вмирали, — це буржуазний націоналізм… Гм! От що дістала Мар’яна від реального Ремеза, а зовсім не казку про яхонт на теплому морі.

Тоді, як не допускали її до аспіратури, вона завзялася: присягла добиватися свого, хоч самотужки. А тепер нема тієї безпечности. Тепер Мар’яна відразу починає обмірковувати, як їй перебудувати себе на скруту й злидні, на твердість духа, щоб не падати, а далі працювати.

Аритметика Мар’янина проста: жити їй ще пару десятків років. Чи їй журитися, якщо вона проживе з них п’ять? На п’ять років ще вистачить її крови, — але кинути те, що любить, не має сили. І інакше вона не вміє. І нащо їй інше життя, нащо чіплятися за інше? Її ж весь час виганяють із такого, якого хоче вона. Ремез виганяє! Темне крило Мар’яну не кидає і, очевидно, йтиме за нею до кінця її днів.

Єдина потіха — скороминуще це все. І Мар’янине, і їхнє існування. То нащо себе витрачати на ці гризоти? Зронила вона це пір’я, а друге наростає й друге треба ронити…

А тим часом іде Мар’яна ось до кінофабрики по гроші. Та їй там кажуть, що її сценарій забраковано і ніякого культурфільму не робиться. І Віктора нема, щоб комусь поскаржитися. Поскаржиться Мар’яна Галині, колись і з нею було таке. Колись же в них так багато було спільного, вона не пускала годинами Мар’яну, стоячи на вулиці, на морозі, й оповідала про всі ті утиски та "знімання" з роботи.

Та Галина — чудесна, сяюча усмішкою жінка — вже чужа. Вона на рейках, вона й щиро старається в коридорі інституту прийняти Мар’яну, та ця щирість їй не цілком вдається. Вона кріпше за Мар’яну вгвинчена в суспільство, в неї є з ким виговоритися, посміятися, — отже, їй уже Мар’яни не треба, аж поки Мар’яна не вирівняється, не "перебудується". А не вирівнюється — прірва між ними росте.

І Мар’яна виходить від Галини сама, із своїми думками, із своїми почуваннями, з нерозтраченими запасами. Запасам треба давати вихід у широкому плині плеяд, бо кожна людина — плеяда. Також і Мар’яна.

Невже Галина зрадила? Чи Мар’яна помилилася? Чи Галина вже, як вмостилася, почуває себе в колективі, то й забула, як було їй, викиненій? Та й чого дивуватися самозахопленій Славі, коли людина з найкращими якостями відчалюється від Мар’яни безоднею?

І сидить Мар’яна на ослоні межи тополями бульвару Шевченка, під дзеленькіт трамваїв збирає сили. "Твоя місія відмінка, — каже собі, — хай для всіх ти — смішне непорозуміння, що ні від кого не має поваги, муляє очі, що від нього треба бути подаль. Хай! Знати це і гордо нести таку маску. Робити все гідно. А до Галини вже не йти більше".

Та сидить вона на ослоні, — також плеяда, — а йде Кучерявий, співробітник Галинин, і питає: "Що ви такого сказали тій Полтавченко? Вона вскочила з коридору, як із перцем": "Ето ужасно! Ужасно! Что єй от мєня нужно?" — "Во прокаженна торкнулася її", — пояснила Кучерявому Мар’яна.

Та йде Мар’яна до Слави рожевоокулярної, що вже давно присудила Мар’яні: "Ти несучасна". Хоче спитати її, що це таке — бути сучасною? Не вона, то може її Мишко знає, він же все зробив, що Слава хотіла: і кандидатом партії став, і науковцем. Що ж то за наука — сучасною бути? Як до неї тропи вхопити?

Та й знаходить Славу в читальні Дому Вчених, дуже зайняту, Слава газету читає. Муркне щось, — і знов уткнулась у газету. За цей час, поки Слава перечитала всі газети, багато передумала Мар’яна. Напевно й Слава скаже: "Переробляйся, або зникай! Така, як ти є, ти непотрібна!" То Мар’яна скаже: "Якщо я існую така в природі, то потрібна, живу і маю себе виявити". Раз я з’явилася, то маю право на життя. Нехай би була не родилася".

Та от Слава вже начиталася, Слава манить пальчиком Мар’яну, Мар’яна встає й іде до неї. А Слава тільки каже: "Я собі набрала дуже гарної матерії на нове пальто, прийди, подивишся!" Для цього треба було примушувати Мар’яну чекати, поки всі газети будуть перечитані, й підкликати пальчиком? Справді, Мар’яна для них тільки присмака! А вони для неї вся пожива.

Треба це стоїчно перенести, нічого не вдієш! Жадає душа друга, а повинна бути готова до образ. Тільки думка: не треба жити! Все те, що складає мою суть, мене, — нікому непотрібне. От. Непотрібна людина!

XXXV

Не тільки Мар’яна удостоїлася фігурувати в газеті. Ось перед нею київська газета з дописом про справи у Наркоматі Заготівель. Вчорашній нарком виявився ворогом народу, а його довірена секретарка, Валентина Ступина, "відома своїм самодурським помпадурством", "недоучене світило" тощо, тощо, — недвозначно й показово пішла під суд за підрив трудової дисципліни у наркоматі.