Сидять вони одне проти одного біля вікна, сперлися ліктями на столик, розмова їх нескінченна, багато недоговореного, всього зразу й не скажеш, а Мар’яні здається, що то — море. Скільки не вихлюпує води на берег, воно повне. Справді, "золотий вимір", може це й с те, що зветься у Віктора "мірою"? Перехрещення на точці еротизму й товариськости. Цей золотий вимір п’янить. Чи й з Віктором таке саме?
— А, от де наш Віктор! — Льоля занудьгувала в свойому купе й також прийшла сюди. Все сусіднє купе занудьгувало, навіть малий Вовка прийшов із мамою.
Дами обсіли Віктора з усіх боків, вони йому наговорили ворох компліментів про його красу. Головне ж, іде мова про неповторні вії. Віктор мовчить.
— Чому в вас нема дітей? — захотіла знати Вовчина мама.
Віктор і це промовчує.
— Чому в вас, Мар’яно, нема дітей? — прийшла черга й до Мар’яни.
— Я й сама дитина! — ось що може сказати на це Мар’яна. Якби й справді хто за неї давав раду тим усім клопотам, що все життя їй допікають.
Лікоть Вікторів, що спирається на столик біля вікна, ненароком торкається Мар’яниного, в подяку за слушну відповідь. Вовка, що звик оберігати на курорті мамину моральність, кинувся швиденько рознімати дві зближені руки.
— Я цей крах бачу не тільки в інституті сучасної родини, — каже Мар’яна, так наче вона продовжує перервану розмову. — Розвал скрізь, яку галузь людського' співжиття не візьмеш. Або в руїнах, або стандартизується, стає в усьому світі однакове. От, побут. Одежа, помешкання, розваги, спорт — стають міжнародньо однакові, якийсь стандарт марки "Цивілізація". Її емблеми? Всесильна влада речей і суцільна денаціоналізація. В мистецтві такий самий Пікассо, як і в родині та релігії. Старі релігії вивітрилися, залишивши тільки обрядовість, натомість виникло кілька нових. Одна з них — віра в майбутній соціальний лад — має безліч сект. Політичні системи — під обстрілом ревізій, а ще не було ладу, щоб усіх задовольнив. Одне тільки й є — віз, що везе людство в безодні майбутнього. Техніка.
— Куди то вона завезе… Одначе… — перебив її, а вірніше сам себе Віктор. — Ми порозганяли всіх із цього купе і це, власне, ви!
— А нащо вони тут? — безтурботно каже Мар’яна.
— Вони — щасливі метелики-одноденки, а ми… Тут я, нарешті, назву себе своїм справжнім ім’ям! — пильно подивилася Вікторові в очі Мар’яна. — Ми, "сині панчохи", найперш відчуваємо розламану епоху. Нелади світу стають нашими особистими неладами, наші особисті переживання не такі вже особисті…
І на це безстрашне признання Віктор відповів їй найбільшим компліментом, що вона будь-коли чула.
— Ви відзначені перстом, змалку ужалені якоюсь золотою бджолою, ви — вірна рабиня своїх уподобань.
Мало їй цього? Почути, що вона мила комусь за свої химерики. Але Віктор вірний своєму "золотому розтинові", архітектурному термінові, що означає пропорційність усіх вимірів. Вслід за цим він посміхається й питає, — що ж за тим розламом, за старими розваленими нормами? Чи вже щось бачить Мар’яна?
— Воно все ще назріває, а душа вже хоче його — й ще не знаходить. Може й ламається… Я знаю одну таку поламану душу…
Від згадки про Васанту Мар’яні стає боляче. Її Васанта перевелася! Годі було комусь навіть згадувати, хоч би й такому тонкому співбесідникові, як Віктор. Одначе, Віктор із своїм золотим виміром угадав ті вітри, що задмухали в Мар’яні. Він зумів за личиною "синьої панчохи" побачити й людину. Його ніжності, яка остаточно виступила з боязкої тіні, однаково дорога й та, і та. Може й він думав про покоління, яке не розцвіло через те, що так повернулась історія. Йому не було як розцвітатися, йому треба було прищеплюватися на іншу гілку, перероджуватися, усихати, — а не бути собою. Ніби те нове й наступило, а справді — старе кругом.
Тому може хміль дурманить Мар’яні голову ось уже два дні? Тому може привезла вона в Київ таку повноту, якої давно не було? Вона хоче працювати вже з завтрашнього дня, з цієї хвилини, зараз.
Чи тому, що дивився захоплено в очі, чи тому, що співзвучав, чи тому, що не знецінив жадної твоєї думки, не зробив з твого значного — незначне, з твого барвистого — сіре?
Не знати чому, але щаслива вона. На скільки днів стане хмелю — то цікаво. Чи прийде за цим знову мука, тоді мука переведеться в нудьгу? О, ні, не буде цього! І може Мар’яна подумає-подумає та й не піде на його запрошення до кінофабрики.
XXVII
Нова будівля наркомату під досить необчухраним назвиськом — Наркомзаготівель — вміру незатишна, вміру претенсійна, представляє собою велич нового соціалістичного будівництва. Ще не обтинковані грубі колони, що призначені відтворити античність, а тепер відверто показують прямокутники цеглин двадцятого століття. У просторому вестибюлі рябіє незакрита цегла, але широкі сходи "під мармур" провадять на вищі поверхи, де, в контраст незакінченим коридорам, вже ясніють білосніжні залі-канцелярії з паркетами, величезними вікнами, багатообіцяльними кальориферами.
Електричні годинники всюди — на фасаді, у вестибюлі, у коридорах і в канцеляріях — показують пів до дванадцятої. Мар’яна зайшла в цей храм Обіжника з невеличким трепетом. Десь тут на новій роботі працює Васанта.
Спочатку Мар’яна трохи поблудила. Витеребкалася аж на п’ятий поверх, втрапила в якусь синю від диму залю, — ніби креслярське, ніби статистичне бюро. Залю ще не встигли розпаювати тонкими диктовоскляними перегородками, як у старих будівлях. Запитання, де можна побачити товаришку Чагир, зустріло здивовання. Васанти Чагир тут не знають. Але знають, де сидить товаришка Ступина.
Рівно двома поверхами нижче знайшла вона двері, оббиті зеленою цератою, знак, що тут жадають тиші й спокою від наркоматеьких шумів. Та й мають право! Тут кується пульс і темп життя наркомату — чи ж тільки наркомату? Заготовельної мережі всієї сорокамільйонової лісостепової, поліської, степової, правобережної, слобідської механізованої соціалістичної України. Тут — кабінет самого наркома.
Втім, ця вузька й ясна кімната з величезною канапою, увінчаною монументальною до стелі спинкою, ще не кабінет наркома. Це його приймальня. За дубовим кабінетним столом, населеним різноманітними аксесуарами солідного діловодства, сиділа Васанта й поважно вислухувала якогось клієнта.