Водоспад Кадик-Ой клекотить десь уже позаду. Мар’яна признається Вікторові, що цей довготривалий "сальон" її втомлює. Часто мусиш дивитися у дзеркало, стверджувати свою підстаркувату некрасу. Коли не дбаєш про це, то легше. А тут — ніщо не дає забути, хіба ось так іти по цих ущелинах.
— Ненавиджу ці санаторії!
Віктор відступається, пропускаючи Мар’яну вперед біля розбуялого куща держидерева. Він розпитує її, звідки то вона те все набрала, — оцю ревізію сучасної моралі. Він ніколи не сподівався почути саме від неї оті всі єресі.
Це, як грудка снігу. Котиться, котиться, обростає все більше й стає величезною брилою. Якась одна ідея засяде в голові і кличе до себе другі, а щоб розмотувати той кокон, Мар’яна багато читає й вивіряє, приміряє свої думи до того, що знаходить у мислителів.
Віктора також цікавить, що то за "якась одна ідея".
От тут Мар’яна мусить подумати.
Її за непокаянну щирість називали не раз примітивною, — і Мар’яна почала шукати своїх родичів. Але ні, це вже обростання грудки снігу. Грудка почалась десь раніше. Ага! Як це так, що жінка, така обдарована істота, така тонша й змістовніша у всьому за чоловіка, навіть у тій роботі, що досі вважалася чоловічою, як це вона так низько впала із своєї колишньої величі? Як вона може задовольнятися, — в найкращому випадку — ролею музи чи схованої пружини світових подій, політики, переворотів? Як це так, що жінка, засновниця усього людського прогресу, творець підвалин цивілізації, так ганебно відступила на задній плян: у кухню, в гінекей, у альков?
— Щось ви дуже багато на себе берете… — осадив її Віктор. — Засновники проґресу, хоч би халдейські математики чи винахідники заліза, були все ж чоловіки.
— Якби не довгий, може не одна сотня тисячоліть, час осілости й зв’язані з цим різні уміння та майстерності, то й досі блукали б по Европі та в цих горах бродячі мисливці у звірячих шкурах, а не їздили б ми сюди електричним поїздом на курорт. І математики не пішли б далі за кілька зарубок на палиці, бо в випадковій ґроті великої математики не заведеш. І саме тому, що жінка тонший розум має, вона зацікавилася тим зіллячком, що ми тепер звемо хлібом. Чоловік ішов і топтав його своєю грубою лапою, а вона щодня нипала та заглядала, що то з нього буде, аж поки не втямила, що з цим зернятком треба робити. Та й от, дала такий вклад, підвалину цивілізації, а сама тепер тішиться шовковими ганчірками, що їй вділив чоловік за величезну історичну заслугу…
— Я був би радий, якби мені таку ролю! — мрійно зідхнув Віктор.
— Але вона не має права дивитися, як нищиться її надбання!
Цього Віктор не розуміє. Де нищиться? А цивілізація, створена все ж таки хистом халдейских мудреців!
— Жінка призначена творити, а чоловік руйнувати. Ваша цивілізація — гніздо над безоднею, бо чоловік її творить з метою нищення. І ви помиляєтеся, що ми живемо в вік цивілізації. Ми живемо в вік варварства, озброєного технікою. І це тому, що жінка відступила, задовольнилася гінекеем. А вона не мала права цього зробити, створивши ще більшу цінність за підвалини матеріяльної культури. Всі оці філософи, композитори, едісони — пігмеї, що шпортаються в гнояній купі, порівняно з тією палеолітичною відьмою, яка дала людству найбільшу цінність із цінностей: доброту людську.
— Я чекав кінця вашої думки й гадав, що ви скажете: магію, навіяння. А ви сказали — доброту. Це вже просто нагадує мені проповідь у церкві.
Віктор трохи розчарований. Ця некурортна розмова балянсувала на межі дилетантства й незвичайної додуманости, але от знову — мораль усе побиває.
— Яка там мораль? — припинила на мить ходу Мар’яна. — Тут зовсім не мораллю пахне, а всією нашою багатою духовою гамою, що без неї ми не були б людьми, а тими самими мавпами. Це щось трохи більше за Платона, Канта й Маркса.
— Я не ставив би знаку рівнення між ідеями та рисами характеру.
— Я й не ставлю. Всі ідеї — лише діти, внуки і правнуки доброти. Всі почування, звички, потреби, звичаї, — от навіть оця світськість, що мені вже в печінках сидить, — все це продукти, відгалуження, схрещення великої праматері Доброти, витвореної, виплеканої й розвиненої в надрах старезного-престарезного материнського роду. Інша річ, що сама Доброта — дочка суцільносте, злитости, одноега, але то знов інша тема. Мені хочеться хоч раз у житті поговорити про Доброту. Чи я вам ще не надокучила?
Мар’яна майже просить. Чому якийсь випадковий чоловік, що гає час у прогулянці до водоспаду Кадих-Ой, не може дозволити собі розваги, — послухати, про що вона з собою розмовляє в нудьзі?
Віктор ховає під волохатими віями усмішку й підбадьорливо тисне їй руку. Мар’яна не помічає, що вона вже знов неприкаяно щира, розкрита навстежень. Вона встановляє родовідне дерево Доброти.
— Дружба, справедливість, співчуття, обов’язок, поміч, щирість і від неї відгалужений інстинкт чесности, — словом, все, що цементує суспільство, все це бере свій початок від Доброти. Над ними ростуть такі гілки, як гостинність, ввічливість, люб'язність, учти, свята… Бажання передати іншим свої знання, закарбувати їх, — отже, письмо, а письмо це пращур бібліотек, ідей, філософії, науки, радіомовлення, телевізії, ідеалізму й матеріялізму, халдейських математиків… От, куди потрапили ваші кохані протеже! — Мар’яна ще й кепкує.
— Нічого, я ще вам десь підставлю ніжку! — пообіцяв Віктор.
— Вихиляси куртуазії, гонитва за визнанням, славою, знаменитістю, культ світського життя, бажання увійти в орбіту "вищого світу", — це все доведені до артизму й витонченого курйозу продукти гілок, що ростуть на дереві.
В це Мар'янине родовідне дерево Доброти потрапила навіть міміка. От усмішка, таке тільки людське душевиявлення…
— Є й побічні лінії. От заздрість. Це — побічний продукт, протест проти втрати того, що зумовлене добротою-справедливістю. Є ще змаг, бажання не бути нижчим за товариша. Є суперництво… Є скнарість, — перезріле, засохле бадилля нагромадження й запасливости.,.
— Є злобність, в протилежність доброті, — підказав чи пак підставив ніжку Віктор.
— Ага, це добре, що ви нагадали. Я часто про це Зло думаю. Воно часто заступає хмарами все. Тоді здається, що тільки одне Зло й має силу, що світом володіють хижаки, які запрягли його й поганяють, як люди своїх безсловесних рабів, коней. Але це ж не так! Якби не було цього всього, зродженого Добротою, то не було б і Злу де бути. Не було б і суспільства. Це Доброта й її діти-правнуки в’яжуть його докупи, Зло ж от розсаджує на шматки. Але чи не здається вам, що ці дві стихії однаково сильні? Є хижацьке пожирання, як ото наших завмаґів, але є й постійне самовіддання. У фізиці тепле й холодне повітря намагається весь час вирівнятися… Ні, із Злом щось не так, як то прийнято вважати. Але я ще чогось не додумала.