— Скажіть, то й я вам щось скажу. Я все знаю…
Приймай, Мар’яно, розплату! Не сором було писати листи, то й тепер нехай не буде сорому.
— А до Ремеза приїхала дружина. Він приводив хлопчика й показував: "Дивіться, який уже в мене син!"
Дружина? Син? Які дружина й син? Втім, яке це має значення?
Мар’яна невизначено всміхається. Дружина й син? Хоч би й сто! Чи то міняє справу? Галина ж, після такої передмови, каже:
— Я вас познайомлю, хочете?
Мар’яна думає: "Він міг би погасити цей сором і це був би найкращий вияв багатої особистости… А він роздзвонив… Скільки невтішного…" І каже:
— Це могло давно статися.
— Тоді не було приводу. А тепер є. Він мене запитав: "Ви не знаєте, чи знайомий я з Мар’яною Вересоч?" — "Здається, знайомі." — "А яка вона?" — "Ви її не раз бачили і напевно знаєте. Коли хочете, я вас познайомлю." — "Треба буде познайомитися…"
Після різних таких розмов Мар’яна запитала:
— Що казав ще Ремез?
— Він вдоволений…
От розмова! Галина, як і Мар’яна, щось не договорює до кінця, зовсім не про те вони там говорили. А про що? Чи говорили про її листи? Галина ж кілька разів натякає: "Реальніше беріться!" — І в одну душу: "прийдіть сьогодні о п’ятій, перед кінцем роботи…"
Та сконтролювавши Мар’янину зовнішність, додала:
— Я вами незадоволена. Що це в вас за старомодний жакет? Пошийте собі такий, як тепер носять. І треба трохи підмалювати губи, вам це буде дуже до лиця. Більше за собою стежте! То я вас о п’ятій чекаю…
Ні, Мар’яна не прийде. Вона не хоче "реальніше братися". Вона не хоче нічого казати більше, ніж вимагає хвилина. Вона відхиляє дальші розпитування. Не хочеться їй бабратися Галютиними руками в своїм скарбі. Ним вона володіє незалежно ні від кого. Наче це — частина її, їй повернута, на неї Мар’яна має природні права, без неї не може бути. А тому — тверда в цьому переконанні. Вона не винна, що до цього спричинилася непричетна людина. І цей скарб нематеріяльний. Не колір, не форма, не обриси. Це — вираз, запах конвалії. Це — щось невблаганно миле, чого не хочеться виганяти, забувати, бо воно потрібне.
Можна без кінця нанизувати слова, а до суті так і не добратися. І ніяка сила не відбере цього, бо це вже її.
Мар’яні хочеться втвердитися в своєму свавіллі. Вона весь час під п’ятою рабського почуття "непристойности" своїх вчинків. Сорому. — Нічого подібного! Так повинно було статися. І так повинно бути, що вона не "береться реальніше".
XVI
Вже вересень і осінь жовтозора. Такий спокійний настрій стиглої осени…
Вже все на віддалі, вже не так хвилює згадка про Звабливого. Мар’яна замирилася, що не може його бачити. Бо вона в самітній келії, а для самітників це звичайний режим. Оце й тільки, що може ходити по вулиці і працювати. Психологічно ж — за ґратами.
І досі Мар’яна обдумує свої химерики, що за них тепер довелося розплачуватися. Ще до кінця не обдумала, але в сухості своїй тепер диким все те видається. Не віриться, — невже вона могла все те робити? Мов сліпа, тикалася в стіни…
Тепер вона вже не така. Всі дні в тижні розподілені, навіть і неділь нема, бо все треба стенографувати чи розшифровувати якусь нараду. І шкода стає Мар’яні свого запропащого на метушню часу. Чи стає людина щаслива від нагромадження потреб та обов’язків? А може чулася щасливіше, коли була ближча до своїх хвостатих предків? Лежати на березі моря, під сонцем, — що може бути кращого за це щастя? Власна шкіра на підошвах, на черевики й одежу не треба заробляти тяжкою стенографією, не треба топити грубу, прийшовши, зморена, до хати…
Чому людина стала додатком до своїх клопотів і під їх склепінням іде все життя? Усе життя проводити у підвалах потреб, що наростають, і заради них не бачити сонця безжурности? Звільнити людину від клопотів!
З того всього, Мар’яна витягає кілька своїх одежин, міркує щось… Втім, міркування над одежинами знову непомітно переходять у настирливе: страшно теперішнього життя! Не "як буде", а "як є". Гнатися за копійкою, дбати про одежини — нащо це все, коли Мар’яна не те робить, що хоче? Чому ж невеличкий відтинок життя її не заповнений прийнятним змістом? Чи замиритися їй із своєю нудьгою? Ні, й замиритися не може.
Піти узавтра, спитати, скільки коштує місце до якоїсь санаторії над Чорним морем.
XVII
Уночі: вокзал, блищать рейки, багато яскравих електричних плям на тілі пітьми, їх застеляє дим чи пара від паротягів, гудки розказують про далекі краї…
А вранці: по один бік вагону блакитно-рожеві степи, по другий — краєчок моря. Ближче воно блакитне, а далі синє і різко відділене від сірувато-блакитного неба.
Повітря, як весняне. Птиці щебечуть шалено, небо в рожевих хмаринах, люди яскравіють кольорами без пальтів. Теплінь, особливі випари землі… А здається ж, у Києві осінь?
Мар’яна почуває себе на волі, ніде. Робить, що хоче, заходить, куди хоче. В Севастополі може купити собі квитка на екскурсію, а схоче — звідси відразу в санаторію.
На рішення її вплине якесь найостанніше враження. А покищо — Херсонес. Ось він перед тобою, наполовину затоплений у морі, а наполовину лежить у рожевому степу. Оце ж ті мармурові колони "з Корсуня", ось тут лежать. Це ж такі самі мандрували до Києва…
А ось і татари. З гиком, степовими піснями и говором, трохи нахабні, наче — ось поведи їх на розбій-грабунок, пожежі та ясир, вони підуть з великою охотою…
Інколи Мар’яна згадувала, що покинула разом із Києвом. Так. Квіточка вже не пахне, але цвіте. І в цім рожевім степу, серед татар, у грецькій колонії — Мар’яна раз-у-раз виймає її та радіє. Таке вже тут повітря, що не радіти не можна.
— А ви також самі подорожуєте? — урвалися її розмови з собою від вигуку поблизу.
То звертався до неї якийсь високий, сухорлявий і сивий, цілком пристойний стариґан. Не відповісти поштивій старості було б неввічливо, і Мар’яна відказала.
— Так.
— Чи можу я вам товаришити?
— Чому ні? — здивувалась Мар’яна.
Вона думала, що тільки по руїнах Херсонесу, а виявилося, ще й обідати, а потім по музеях та біля панорами Малахів Курган. Знайомство, видно, було розчислене на довше, бо панорамою не закінчилося. Мар’янина екскурсія збагатилася ще й цікавими розповідями бувальця.