Мар’яні здається, що вона збідніла душею. Давно вже не була із своїми примітивними, що до них, як влучно казав колись Нарцис, належить душею. А не до цих довкола. Їй треба було із своєю щирістю народитися або на сім тисяч років раніш, або на триста років пізніше, як знов же влучно зауважив Януш… Тоді, як людство вже переоформиться на новій базі, не буде суперечности інтересів одного індивіду супроти другого й суспільству потрібен буде не тільки активіст-говорильник. Мар’яна тому й виглядає так бездарно, що не в ту епоху втрапила.
Чому тільки на триста поспішилася, а аж на сім тисяч запізнилася? Бо тепер усе швидко женеться вперед, гін людський збільшується в геометричній прогресії. Винахід Едісона, що його чомусь називають "лямпочкою Ілліча", всього вісімдесят років існує, а чого вже натворив… Атом розколює! А перший винахід людський, любов, потребував хтозна скільки сотень тисячоліть, щоб створити передумови до писаної історії. Дитина любови, доброта…
Це якраз ті її улюблені думки, що дають їй силу нести непрошено даний дар існування. Вони нікому непотрібні, а Мар’яна хоче їх думати, тому набирають вони запаху інтимности, того, що нікому більше, крім себе, не скажеш. Вже менш інтимні от, про гени й сому, про це можна говорити з Галиною, тонше з Ребе, навіть із самозадоволеною рожевоокулярницею Славою. Із Васантою? Ні, Васанта для неї пропала, тільки через Ребе вони ще знають одна про одну.
І от тепер її найближча рідня, первісні, занедбана за роботою, за метушнею. Тільки й того, що знаходить їхні, дуже цікаві часом, сліди в цих сірих навколо себе. Це теперішня її гра, нікому невидна.
Молоко від часу псується, скисає. Але з того зіпсованого виходять нові продукти. Чи не так з Мар’яниною довірливою щирістю та тугою за людьми? Стала вона вибаглива й вимоглива у виборі, а нудьга її, скисле молоко щирости, розчарувань та опіків, зробилася панцером, що щільно захищає найдорожчу частину її "я". Без неї вона може так би зламалася, як і Васанта.
В цім панцері дуже добре видко Мар’яні всіх цих пігмеїв навколо. Хоч і назвали вони себе соціалістичною ерою, але все-все діється за старими нормами. Сказати б, настала ера міщанства. Міщанство, неторкнуте буреломом, що викинув панів у Чорне море, що розвіяв на всі чотири вітри село, — міщанство, примасковане в трестах, заготконторах і за оббитими цератою дверима начальницьких кабінетів, накрило своєю габою і тих, хто з нього вийшов, і тих, що зуміли примоститися в цій дійсності.
І хоч все-все ще діється за нормами цього міщанства, приличкованого новими гаслами, а однак епоха струсилася, розламалася, однак ці старі міщанські норми не підходять вже. Бачити це нове, оцінити його, відрізнити від фальшиво названого новим, розлущити дійсність з позицій цього нового — це теж Мар’янина гра.
А втім, думаючи про це, Мар’яна відчуває, що якоїсь ланки чи ланок їй не вистачає, вона їх має знайти — і не знаходить. Кожен раз наражається на стіну і тоді їй здається, що вона збідніла. Вона мусить рости, а не записувати й розшифровути убогі духом зведення про "виконання та перевиконання промфінпляну".
І це її дедалі більше мучить.
Стояли на лютому морозі під електричним ліхтарем, що іскрив коло снігу. Галина тримала Мар’яну за петельку і докінчувала розповідати, як її знімали з роботи і як вона себе обстоювала, хто що сказав і як хто подивився.
Галина, в науково-дослідному інституті працюючи стенографісткою, маючи телефон, часто була Мар’яниним "роботодавцем", себто кликала її на поточні роботи за "напарницю". Мар’яна не може нарікати на Галинину вдачу. Доброта й зичливість Галинині поширені до того, що вона примушує Мар’яну краще одягатися, водить її до кравчинь, ба навіть завела раз до косметички, — Мар’яна мусить "мати вигляд". Вона ввела її в коло інших стенографісток — без кола не буде цих випадкових робіт, що приносять Мар’яні незалежність. Непевну, але незалежність.
Але от саме спогад про інтер’єр косметички, чи може який інший, замикає Мар’яну. Вона вислухує всі подробиці, слухаючи, згадує ту щойно бачену звабливу посмішку, але помовкує. Не тому ж, звичайно, що Галинина приятелька-косметичка навіяла Мар’яні думки про здушену революцією київську обивательщину, обкарнану з п’ятьох кімнат до одної, наповненої спертим духом опори царату. Цей дух бив у ніс і пригадував про той Київ, що заселив був Липки, а корінну людність зігнав на Новостроєніє, що наїхав був з Московщини русифікувати серце України. Що та косметичка — сердечна приятелька Галинина, а її чоловік — артист російської драми з якимсь німецьким прізвищем, з цього ж не виходить, що Мар’яна повинна замикатися?
Галина просто дуже товариська, чарівна, вона має велике коло знайомих і всі її люблять. І хіба нема за що? Хто ж сердечніший до Мар’яни, як не вона, а от…
То може Мар’яна така стримана через цю Галинину до всіх прихильність? Всіх не можна любити. Як подобаються одні, то осуджуєш других. Мусить бути добір уподобань, а то не віриться у їх справжність.
Галина тримає її за петельку і з найтоншими нюансами розповідає, що сказали, із якими інтонаціями, які підводні рифи, закулісні пружини її успіхів. І Мар’яні здається, що було б профанацією признатись от Галині про те своє плавання у блакитному етері. А Галина могла б багато сказати про власника звабливої посмішки. Хто він, як його занесло в цей світ із таким поглядом, що розкриває межі сірого околу? Чи вірніше, з сірого околу робить іскристу феєрію. Мар’яна знає, з першого погляду знає, що ця людина — багата індивідуальність.
— Мар’яночко, — тим часом каже Галина. — Чи ви можете собі уявити, що об’явився знову Ме-ке-ке? Я вже забула, що й існує в світі такий, і… роман знову "на мазі". Чи не здається вам, що я таки зроблюся мадам Ме-ке-ке?
Галина збувала жартами одну свою застарілу неприємність. Вона була колись заміжжю. Чоловік її не був уважний до неї, вже першого дня по шлюбі злетіли з нього звички вихованого джентлмена, а під ними виявився грубіян-влаеник. Галина перебралася від чоловіка назад до мами, а тепер живе сама. Другий раз брутального чоловіка вона не хоче мати і тому такі, лише "на мазі", її численні романи. Одначе, Ме-ке-ке — серйозна партія.