І тут Мар’яна вперше помічає, що надворі дощ. Великий, зливний, густий дощ. Липи на вулиці, липа перед вікном позеленішали густо й соковито.
Щось у цій безлюдній, повній дощової сітки вулиці нове. Мар’яна теж ковтнула краплю свіжини.
Як прагне душа незвичайности!
III
Нарешті, виходить на вулицю Мар’яна, може там знайде, може хоч на мить черкнеться об щось цікаве… може хоч яке обличчя, а вона вже приточить до того зміст. Ні, сіре, заклопотане, з печаттю буднів на виду пливе усе через вулицю.
Тільки одне доступне Мар’яні — мріяти. Хоч і остогид світ, хоч і не знаходить голодна потрави, спрагла води, — але хто їй заборонить мріяти? Уявляти те, що їй хочеться. Коли б можна було уявним розігнати реальне…
Вона хоче йти не Хрещатиком, не оцією шумливою широкою вулицею з величезними на три поверхи вітринами "Люксу" та "Універмаґу", з потоком однакових людських облич, а Хрещатим Яром, таким, як був він сто років тому. Долиною-яром повз річечку, порослу осокою і верболозом. Проминула болото, озеро, два-три млини, поки дійшла до села Басарабки, а нікого не зустріла. Тільки кози пасуться на взігр’ях перехресних ярів, он корови на лузі. Ще зветься ця долина Перевесинею здавна, бо тут кияни розставляли сітки на птахів. І нема ніякого міста тут, і не можна уявити його в цьому тихому, безлюдному яру-долині з витоптаною вузенькою стежечкою понад річкою. Яр поколотий іншими ярами, і звідти вибігають дзюркітливі малі ручайки, то треба через них перескакувати.
А десь там на Подолі шумлять торги, десь дзвонять дзвони, — чи то в Софії, чи в Михайлівському манастирі, чи в Ірининській церкві. Он ідуть прочани від Софії до Лаври через перехресний яр, Козине Болото, а там знову угору яром… Яром і пущею, а не Софіївською, Думською площею, Інститутською, Печерським… Привиджувалися їй і інші вулиці, що вливаються в Хрещатик, але реально бачить вона тільки ярі, обступлені густими лісами…
— Куди йдеш?
Перед Мар’яною стоїть Васанта, вона справді радіє, що побачила рідну душу.
— Та от думаю зайти на курси стенографії.
— І я ж туди йду! — з трьома знаками оклику вигукнула Васанта. — Це просто фатально. Ти перехопила мою ідею. Читаєш у думках…
— То, мабуть, у повітрі носиться флюїд, — здогадалася Мар’яна. — Зрештою, нам не диво. На цих курсах, казала Галина, або підлітки, або жінки репресованих партійців, або викинуті з наукової роботи. Словом, "колишні"… Галина мені й подала цю думку. Каже, що якби я знала стенографію, завжди мала б роботу…
— Що за Галина?
— Одна моя приятелька. Ти її не знаєш…
— Чекай, хто це такий привітався? — перебила Васанта. — Це до тебе, чи до мене?
Мар’яна пошукала очима того, що вклонився і вже зникав між юрбами.
— Я думаю, що до обох, — вирішила вона.
— А хто це, власне, такий?
Знов якесь нове Мар’янине оточення.
— Це? Та, здається, якийсь бібліограф чи журналіст, я так добре й не розібрала. Має якесь відношення до жидівської культури.
Де ж Мар’яна з ним познайомилася? Дивно Васанті, — на городі бузина, а в Києві дядько.
— Де? Отут на Хрещатику. І можна сказати — непристойно. Іду я раз весною, раптом один з цього рухливого потоку спотикається, падає, а щоб не впасти зовсім, — хапається мені за ногу. Я хотіла обуритися, а він так чистосердно й підсліпувато вибачався, що я не змогла. В другу хвилину він мені видався блаженним, а в третю — дуже тонким спостерігачем із розвиненим почуттям гумору. Ми йшли, говорили, навіть сіли на ослоні перед басарабським Критим Ринком у садочку. Він якось так повернув розмову, що я почала всю душу викладати, а закінчилося, знаєш чим? Він сказав, що хотів би зо мною зустрітись на канапі. Як ти думаєш, що воно за один?
— Патологічний тип.
— Анітрохи! Дуже мила людина… Ага, ось і курси… Ану ж зайдімо, що то ми тут почуємо…
— І ти, звичайно, сказала цьому припудреному сивиною ласунові, що зараз покличеш міліціонера?
— Ні, я сказала, що мене ображає кожний еротичний дотик, коли я не відчуваю себе божеством.
— І він з тебе посміявся?
— Ні. Відтоді ми здружилися. Я навіть була раз удома. Дуже мила дружина. Дуже мила сім’я.
Вранці, в хвилини прокидання, ясна думка. Цікаво, що ці думки, ясні й оновлені, приходять, коли мозок ще не зовсім прокинувся. І приходять вони, як сон, як півсон. Потім ці думки озвичайнюються, з чуда знову переходять у остогидлу, нудну прозу життя.
Напевно, якби Мар’яна мала змогу поїхати до Венеції чи хоч просто в Крим, то не було б цієї прози. Мар’яна це добре знає. Тому так прихопилася до здобуття грошедайного фаху. День і ніч, так як то Мар’яна вміє, насиджує над стенографічними вправами, і не лякає її, що далі треба буде ще більше праці вкласти. Далебі, знайшла смак життя, нехай на дурній стенографії, нехай! Мар’яні треба вправляти свої залежалі від довгого невживання сили. І навіть нудьги позбулася!
Стояло ясне завдання, мета мріла наприкінці весни десь, — ввійти хоч стенографісткою у життя, не світити більше своєю облізлою козою, показати цим розмальованим кралям, що й ти маєш смак та вмієш заімпонувати елеґантною зовнішністю. Хіба це таке гріхопадіння — віддати данину естетиці? А Мар’яна ніколи не мала гарного убрання. Не було кому за неї подбати, а вона собі про щось інше думала все своє життя. Та цю зиму ще доведеться своєю козою посвітити. Терплячости!
Одначе, що ж їй верзлося у розставанні мозку із сном? Щось дуже цікаве. Ці думки, як прорізи блискавицею чорного неба свідомости. Тоді все стає ясно, видко, зрозуміло. Але залишається тільки те, що встигло схопити око. Вся ж суцільність видіння утікає, може назавжди.
Ага, щось про майбутню людину. Первісна людина не мала почуття окремішности, а мислила себе, як "ми". Але вона не мала й відмінности від другої такої ж, що мислила себе "ми". То майбутнє комуністичне суспільство — поворот до цієї безіндивідуальної людини? Це неможливо! Люди складнішають, а не спрощуються. Одне "я" вже не має собі подібного. Люди вже тепер поробилися хижаками не супроти іншого виду, а супроти свого ж таки людського. І коли заїдають смачні шматки з закритих розподільників, то не відчувають ніяких мук сумління, що в цей час ті, в кого відібрали, — розпухли й не мають сили підняти руку. Ні, їх зовсім не бентежать скляні очі мерця з голоду! Первісна людина з почуттям колективістичности, отого "ми", не змогла б так. Вона приносила до матері роду все, що здобула, й мати всіх обділювала нарівно. Та то був вузький рід. А тепер суспільство ускладнилося до держави…