Пуща-Водиця! Скільки поетичної старовини криється в цім слові. Уявляється справжня пуща із зубрами та ведмедями, заповідник якогось київського князя. А десь у надзвичайно затишному куточкові б’є джерельце, заросле комишами по один бік. По другім же — чистий пісок, блакить і залива сонця.
Та не в цю Пущу-Водицю їдуть вони сьогодні. У дачну місцевість Пущу, сосновий рідкий ліс, розміряний правильними кварталами. Вулиці звуться лініями й таки справді такі. Межи соснами мріють старомодним кокетством різьби дач і санаторій. Оце й уся Пуща.
Приятельки надумалися поїхати в Пущу тому, що Васанта цими днями зустріла в глухому закутку якогось страшного розбійника з клинком чорної бороди й сахнулася. А розбишака запитав:
— Як? Це вже ми цураємось своїх старих знайомих?
Як придивилася Васанта, іґноруючи страховинну бороду, а це не хто, як Гнат Загнибіда, той, що повернувся з заслання. Він уже відбув своїх п’ять років і тепер живе в Києві, вчителює. Власне, що не в Києві, а тут поблизу, в Пущі.
Був це давній приятель із студентських років. Вони інакше не уявляли його, як у червоноармійській шинелі й шапці-кубанці. Коли його умовляли зняти вже, нарешті, кубанку, цей архаїзм часів військового комунізму, то він відповідав: "Принцип вищий за все! Я — кубанський козак". Втім, батьки його живуть десь тут поблизу, у Броварах. Багато вузликів приятелювання було з Гнатом, багато! Гната варто побачити.
— Але стривай! — згадала Мар’яна, як уже зійшли з трамваю і ввійшли в соснові посадки. — Це ж ми матимемо втіху і з "золотокосою феєю" побачитися? Ґульбіс же напевно цвяхами прибила до себе Гната. Вона ж і на заслання до нього їздила…
— Та вона тебе загризе, як побачить, а Гнатові голову відірве! — потішалася Васанта.
Вони пізно про цю обставину згадали. Вже підходили до будинку, з вигляду школу. Тут, напевно, живе Гнат.
Гнат, звичайно, їх не сподівався. Він сидів під сосною, заглядав у книгу, колись чумакуватий парубчина, а тепер асирієць із загадковою борідкою клином. Біля нього бавилася мала дівчинка.
— Ну, стережись, Мар’яно, зараз тобі Ґульбіс пообриває коси! — голосно сказала Васанта, замість привітання.
— Заходьте сміливо! Ця екзекуція вже не загрожує нікому, — відповів подібним привітанням і Гнат.
— А що? Ерна вже тебе завоювала остаточно?
Це був легкий натяк на колись подряпану Гнатову фізіономію за дружнього Мар’яниного листа.
— Ні, навпаки, Ерна зо мною не знається.
— Все таки… Невже вона не прив’язала тебе навіть своєю самопожертвою?
— Ось тільки дитину прислала мені, поки вона зайнята своїм грузином.
Ні, це неможливо! Як це сталося? То треба було так довго завойовувати, ревнувати, їздити на Соловки, щоб тепер?..
Розгублені від такої витівки "золотокосої феї", обидві не знали, що й сказати.
— Так оце твоя Пуща-Водиця? Де Пуща і де Водиця?
Ніяковість першої хвилини вже минула. Сиділи на траві й зав’язували розмову. Біда тільки, що крім одної теми, всі інші від першого дотику кришилися. Про інститут згадували, спільних товаришів… Як не на засланні, то невідомо де. Про Гукус — знов завмирання теми, щось не видавлювалося з уст. Все це — політика, а про політику Гнат не має охоти говорити. Одна тільки тема й була вільна.
— Дивлюсь я на вас і думаю: поженилися ми з жидівками, а свої дівчата зосталися.
— Ти одружився, а ми ні, — воно щось одне на одне вийшло, — покепкувала Васанта.
— А он… гібрид… — показав рукою Гнат на дівчинку.
— Бо родина це, мабуть, не жінка й чоловік, а батьки й діти, — Мар’яна скрізь носиться із своїми думками й тут не може стриматися, щоб не помудрувати. — Який нікчемний зв’язок, де не подивись, між чоловіком і жінкою та який непереможно одвічний між поколіннями.
— Ти, здається, радий, що вона відчепилася, а дитину, проте, любиш? — більше стверджує, ніж питає Васанта.
— Я зроблю з дочки кубанську козачку…
Втім, він забагато сказав. Де сходяться троє… там краще мовчи. Досвід цей він виніс із заслання. І знову зробився недовірливий, насторожений, замкнений.
— Чому ти нічого не кажеш, як то на засланні?
— Та звичайно, — мляво відповів Гнат.
Він уже й друзям не вірить.
Ясно, — щось обірвалося навік. От уже й "золотокоса фея" не заважає їм розгорнути віяло приятелювання, заіскритися всіма барвами щирої степової душі, що нею наділені всі троє. Але в Гнатові якийсь ґвинтик обламався.
— Так… — не знала, що сказати Мар’яна.
— Умгу! — бовкнула Васанта.
— Таке-то… — блідо всміхнувся Гнат.
Він зовсім перестав бути подібним на непокірного, трохи повільного чумачину-козарлюгу з проникливо насмішкуватим поглядом сірих очей. Але все ж треба було розважати гостей і він додав:
— Там на засланні я зустрів одного вашого земляка. Ти, Васанто, знала такого, Бадьору?
— Бадьору?
— Як зветься?
Мар’яна й Васанта відмінилися, забули ніякову хвилину, відмолоділи, перетворилися в підлітків.
— Павло.
Павло Бадьора? То неможлива! Такий палкий комсомолець! І на засланні бачив його Гнат?
— Та то ж наш найкращий друг! — хотіла сказати Мар’яна й затнулась. Кому друг, а кому може й що більше.
Але про те не говориться. Васанта перша перемогла себе, — що було, те загуло, травою поросло. Їй цікаво, який він, як виглядає, чи такий самий з густою русявою чуприною, що все спадає на крутого лоба, з в’їдливим словом на устах та широким жестом завжди впевненого в собі, зверхньо-великодушного великого цабе. Чи й там він на ролях першого з перших, чи такий самий засланець, як усі? Це, хіба, неможливо.
— Можливо, — бовкнув Гнат.
— Чи оженився?
— Тебе, я бачу, останнє найбільше цікавить, — всміхнувся Гнат. — Можу потішити — ні. І не ожениться. Переконаний бурлака, — недовірливо й насторожено додав Гнат. І вже ця настороженість не сходила з його виду.
— То виходить, він із оптиміста перетворився на песиміста? — розчаровано протягла Мар’яна. — А я ж його так любила за те поєднання неусвідомленої владности й веселої іронії над таким, чого ще й не помічаєш. То ж наш перший навчитель азбуки політграмоти. Він усе приказував: "А Мар’яна шелестить!"
— Зрештою, чия то була любов? — з пронизливим гумором дивиться по черзі на товаришок Гнат, відморожуючись.