— О, ні! Ні! — обурено й енергійно згукнув розбуджений Южний та й знову загруз у глибокім сні.
— А то буває ще так: ритм душі розділюється на два. Один помалішає, а другий швидшає, і ти чуєш їх разом. Все, що робиться, все, що бачиш, відбувається водночас і бурхливо швидко, і все помаліше та помаліше. Один темп стає скажений, вихровий, а другий — лінивий-прелінивий. Боже, як це чудово! Потім ці два ритми втрачають поступово свою інтенсивність, наближаються один до одного, сходяться і, врешті, впадають в одну течію. Оглянешся — з казки, стає довкола знов звичайний будень. Чи вам коли таке буває?
Мовчанка.
— Южний! Ви чуєте? Чи буває вам так, що ви щось робите, й ваша свідомість доносить вам це, як кип’ячий шалений крутіж, і одночасно, як наче ви ледве не завмираєте? Ну, хоч коли ви п’яний? Буває?
Южний похитнувся, пробелькотав:
— Заміж… І то довго навіть не думати… Як рукою зніме… І мені на півлітра, а як ні, то станете жертвою власного вибуху. Я п’яний, я знаю все, я не тверезий. Нещасливе кохання, посвята науці, все це — пічуха! Треба заміж. І мені на півлітра…
О, Боже! Навіть п’яний, і той те саме варнякає, що всі вони торочать, починаючи від Слави і кінчаючи Нарцисом. Чому вони всі товчуться біля еротики, коли й еротика — один (тільки один!) з проблисків тієї загадкової незвичайности, якій Мар’яна не прибрала ще досконалішого слова, як казка, але яка приходить у багатьох з’явах. Чому вони всі пояснюють цим забобоном, коли ж перші прояви Мар’яниної свідомости в дитинстві саме ці: туга за незвичайним, за чимось не таким, як довкола, бажання вирватися, а хоч створити самій те незвичайне. А ці два ритми — це перші спогади дитинства…
Ґоль-ґоль-ґоль…
Щось із Южного лилося. Южний, хоч який п’яний, вхопився за кишеню. Витяг уже порожню пляшку. Було ще на дні, він випив і хотів уже вкладатися спати. Тільки намагався підняти із стільця своє обважніле тіло й не міг, а Мар’яна, лиха вже на себе й на свою язикатість, помогла йому й легенько виштовхнула за двері. І чого це їй заманулося своє найінтимніше викладати? І перед ким? Вона ж уже не раз обіцяла собі засвоїти велику мудрість мовчання.
На душі зостався гидкий осад, а на підлозі — калюжа від цього нічного відвідувача.
XVIII
Нестерпно хочеться відмахнутися від усіх. Голівонько моя бідна, це всі не ті, що з ними Мар’яні легко! Ніхто з них не сягає їй навіть до плеча, голос її навстіж розкритої душі йде повище їх і потрапляє в порожнечу.
Як душно, як нема чиїй дихати, як жахливо моторошно! Найкращий, найрідніший, найсолодший друг — самотність, бо не може Мар’яна піти на компроміс із обмеженістю, вульгарністю і тупістю. Все це кругом — нудно-пренудно, точнісінько, як у дитинстві, коли хотілося вирватися десь у казку, у світ, у науку, аби не в нетечі.
Їх ціла тічка. Сорокопуд, донбасівці, Южний, кравець-меляр тощо, тощо. Той жаліє, рятувати хоче, той думає увірвати, той з пропозиціями лізе, кожне відтворює Мар’янину біографію за убогим шабльоном. "Ґрубую бабу откопалі". А нема такого, щоб увів у казку. То й не буде вже?
Мирон, про нього окремо. Він — шантажист, злодюжка. Мар’яна вже давно закаялася довірятися людям. І от — довірилася. Так, він — досвідчений злодюжка. Мар’яна не ненавидить його, тільки її гидливість бере. Одного не може вона зрозуміти, може потім зрозуміє. Це те, що все ж у ньому багато друзяцтва. Невже він так добре грав? От ця боротьба в Мар’яні проти нього кожен раз зринає, коли згадує за Мирона. І зовні, кінець-кінцем, він більше відштовхував Мар’яну, ніж притягав. Мар’яна хотіла переступити через огидне, не помічати — і вона сумлінно те робила. Задля друзяцтва.
Ех, Мироне, треба було тобі таким фіналом закінчувати? Мар’яна не просить милостині, але вона не вміє й змилостивлюватися.
І той Мирон, що про нього оце так неприязно думає Мар’яна, одного весняного ранку йде їй назустріч. Із великим мисливським псом, хода пружинно-чванна, якась цирульницька пиха. Жадна вада цього стонеґативного Мирона не сховалась від Мар’яниного моментального пронизливого погляду — а чому ж, одначе, ожило, заспівало все, став казкою світ? Що є в цьому огидному Миронові, об якого страшно побруднитися, який коли їсть, то прицмокує, завжди шморгає носом?
Мирон також її побачив, ще здалека замалювалася на його обличчі фамільярна посмішка. Він почав грати уривок із ролі великодушного друзяки, він підхопив Мар’яну під руку. В другу мить, як не починалася розмова, Мирон почав читати на лиці Мар’яни, тривога заступила місце друзяцтва.
— Ти за мною сумувала?
Якби Мар’яна не йшла у тіні фатуму, вона зробила б так, як учив розум. Покидатися, познущатися треба, а для цього й собі грати, знайти в собі усмішку чи якусь сумно-мелодраматичну міну. Ні, Мар’яна з тими, кого так потребує, заходить у конфлікт, вона їх відсилає, виставляє наперед себе панцер гордині. Сьогодні ж із цим притягливо-відразливим Мироном розпирає її розлаятися.
— Ти сумувала за мною? — ще тривожніше перепитав Мирон.
Мар’яні треба було помовчати, а тоді сказати: "Чому ти не писав?" Мирон почав би перелічувати, що йому заважало, а Мар’яна мовчки йшла б і ранилася.
— Я? Ані в гадці не мала!.. — натомість відповіла Мар’янина гординя.
— Я тебе не впізнаю! Що з тобою? — розгубленість чи великодушність робить Мирона ласкавим. — Яка тебе оса вкусила?
— А що? — наївно запитала Мар’яна.
— Ти ж кохаєш мене?! — ствердження більше, ніж запитання.
Мар’яна зовсім розреготалася. Ах, дурень!
— Що це значить? — Мирон рвучко висмикнув свою руку й спинився. — Що це значить? Хто тебе підмінив?
Мар’яна йде далі, вона зовсім не помічає ображеної рвучкости Миронової.
— Почекай! — навздогін їй Мирон. — Нам треба поговорити. Ти не можеш побути кілька хвилин за мною?
Вона йде далі.
— Почекай! — наказує Мирон.
— Що це за "тубокуш"? — розгнівано обертається Мар’яна.
Ні, Мирон уже не може знести цієї зневаги, він рвучко зникає за рогом.
Ну, чи могла Мар’яна інакше? Коли б могла, то справді була б собачка. Цей теж із категорії "рятівників". Це боляче. Але й він образився. Шкода тільки, як він товстошкурий і не відчув усієї глибини її відрази.