Що перша кара — замість прогулянок по століттях і тисячоліттях, приставлено її вимірювати міліметри для манометрів. Що друга кара — благословення самоти обернене на люте пригноблення. Що третя кара… ах, добре їм усім говорити, Славі й іншим, вони не знають психіки того, котрий завжди без грошей! Бо якби Мар’яна мала за що поїхати в екскурсію на Кавказ, то напевно повернулась би без сліду пригноблення і нудьги.
І Мар’яна з гнівною експресією на останньому рядку далі співає найвідповіднішу їй сьогодні пісню.
Порадимось, посумуєм,
поки сонце встане,
поки твої малі діти
на ворога стануть!
Пливе човен по Дунаю
один за водою.
Пливе човен, води повен —
ніхто не спиняє,
може б спинив рибалонька,
та його немає.
Гойдається сюди-туди,
аж серденько мліє!
Без весельця пливе собі,
куди вітер віє...
Т. Шевченко, "Човен"
Частина 2
І
І досі ще нічого Мар’яна не знає про того "не такого, як усі" вродливця із очима великими й затаєно тужливими. Він працює в цьому самому цехові, але по обідній перерві невзабарі скидає свого синього робочого фартуха й о другій годині відходить. Без фартуха він стає дещо звичайніший, а проте не такий, як усі оці смертні, на виду в яких не написано жадної думки понад буденність.
Адже ж є іще студенти тут — всі вони не мають цього повіву тонкости й загадкової нетутешности. І якби Мар’яна не чула, що його називають Яшкою, що він до них обзивається жидівською мовою, то думала б, що афганський белудж розмотався із своїх білих завоїв чи небомешканець впав у цех манометрів просто з зірок.
Справді, можна дивитися на нього цілими годинами, як на мистецький витвір. І шкода Мар’яні, що вона бачить його не на екрані чи сцені з глядацької залі. Тоді це споглядання було б безкарне.
Чи це лише досконала пропорційність рис обличчя з великими очима, — чи й справді за тими вабливими чарами криється щось дуже й дуже цікаве?
Мар’яна цього не хоче знати. Їй здається, що вона от ішла безконечні віки довгими давлючими темрявними коридорами, лябіринтами без виходів, — і раптом опинилась у неозорій залі. Неосяжна оком у глибочінь і височінь, ще побільшена грою самоцвітів, заля та сповнена фантастичних видив і марень. Ах, дай їм волю, Мар’яно, це ж єдине, доступне тобі! Чому безкраї гнітючі склепіння — для тебе, а ось ця мить, оце сліпуче видиво залі — не для тебе? Прийшло щастя, п’яній від нього, розкошуй!
Біда тільки, що безкарно цього не можна робити. Жан Кристоф (чому надала йому ім’я Ромен Роллянового велетня?) не був ні картина, ні кінокадр, він швидко помітив Мар’янине сновидне розглядання його та, здається, і її саму.
То були мовчазні фіялкопрозорі палахкотіння, протуберанці на сонці. Лише тому, що в цехові був той, кому Мар’яна ніколи й слова не скаже, кого відчуває, не глядячи, з ким назавжди роз’єднана умовностями, умовностями, умовностями…
Обережний, напружений, допитливий погляд. Тоді Мар’яна уриває свій і поринає у п’янке марення, у емоційну екстазу, де нема ні думки, ні образу… ні слів, щоб її переказати. Нагірня легкість у промінні сонця чи може почуття духа, що звільнився від оков тіла?
Образ артиста, міраж світлотіні екрану володіє дві години закоханою в нього душею. Цей образ володіє день і ніч, Мар’яна не насититься цією владою над нею.
Але от герой поруч. Усміхається, говорить, шукає відповідних легкому знайомству слів, — і де поділася його влада? Герой хотів би скласти Мар’яні компанію після роботи, та мусить бути на зборах активу цеха. Ні, не тому, що він дуже боліє проривами заводу, а для того, щоб у начальника цеху бути "на доброму рахунку".
І при цьому — запобіжлива, вибачна, люб’язна посмішка. Ні, борони Боже, він не кар’єрист, він завжди тримається золотої серединки.
За п’ять хвилин біля трамвайної зупинки Мар’яна помічає його поруч. А збори активу? Чорт з ними, із зборами, він відмітився й непомітно вислизнув. І Мар’яна від цих слів чомусь відразу зів'яла, спорожніла, вкрилася попелом безсильної втоми та безконечного розчарування. Хоч, здається, слід було б навпаки…
Чи не краще було зоставатися в синьозорих палахкотіннях сонячних протуберанців і не доторкатися рукою міражу? Снігова зимова дорога в безконечність, поруч цей Януш із таїнними тугами сінайських пустель у очах, оця довершеність краси без самозакоханого апльомбу вродливих дурнів. Аж страшно, що герой зійшов з екрану й іде поруч. І ці пласкі розмови! Це — дві людини, справді дволикий Янус. Одна Мар’яну заносить у позасвіти раювання, а друга прибиває до твердих площин згірклої буденної нудьги.
Не сказати б, що не було їм дорогою про що говорити. Але все говорене було штамповане, обняте обручами незначної малоінтересности. Людина все знає, нічим не захоплюється, нічим її не здивуєш, себе не перецінює занадто…
Який розрив, який незнаний досі розрив між маривом і дійсністю! Ще ніколи не підносилась Мар’яна до такої буйної гами почувань, і ще ніколи не побивала її така недоля нудьги удвох. Яка обманна, яка обманна зовнішність!
Їй хотілося б завернути назад усе, бути незнайомими, що цілуються поглядами. Навіщо він приходитиме узавтра?
II
Яка безмежна втома! Неспромога навіть чогось бажати. Де ти, всемогутнє окрилення від повноти кохання? І в чому знайти рівновагу, коли не хочеться рухнути пальцем, ні думкою, щоб шукати її? Мар’яна знає, рівновага прибула б, коли б тут був Януш, але не похітливий семіт, а такий і душею разючо скромний та многогранний, як зовні.
То — марення, мариво!
Янушем не можна навіть його назвати, він — Яшка. Виразник поширеної в наш час "моралі": "Хапай, що можеш!" "Коли б до всього підходити з повним серцем, то… пішло воно к чорту!" Отакий то стиль у Мар’яниного гостя з зірок. "Ні, я боюся з тобою зв’язуватись! Ти надто гостро переживаєш, ти якась дика, а я — нестійкий!" Не бійся, Януше, з Мар’яною зв’язуватися! Цикл завершений, вона вже знає тебе, ти кращий здалека, в ролі героя на полотні екрану. Тобі й не доведеться випробовувати свою вольовість.
Це правда, в навалі емоцій Януш такий, як і його очі, — здібен на найшляхетніші вчинки. Але емоції відхлинуть — і за годину він не зробить нічого путнього.