Одного тільки разу прийшла й до неї перемога. Зустрілась із Славою — і не зосталося прикрого цього осаду. Бо не прорвалася Мар’яна жадною скаргою, жадним словом про своє суб’єктивне, болюче. Не розкривалася Мар’яна, хоч як Слава сіпала за відомі їй ниточки. Слава щиро й зливно була задоволена собою, своїми успіхами, своїм антуражем, аж пританцьовувала. І це замкнуло Мар’яну.
Так от він, той секрет поводження з людьми! Замкни й твоєї душі двері від них. Тоді від зустрічей з ними не осідатиметься гіркість на дні.
Держиcь, Мар’яно, цього, пам’ятай це. Вчися бути непроникливою з людьми, хай за тобою стелеться тайна твого "я" і нерозуміння. Не віддавай їм своєї душі. Про погоду, про газетні речі, про черги — тільки не про себе.
Тобі хочеться про себе, ти боїшся лютої самоти? А чи стаєш ти менш самотня від того, що щиро віддаєш себе? Ще більше!
XXII
Хоч Семен Кучерявий і закінчував другий факультет, — на ньому мало це позначилося. То вже є в нас таке, невколупна порода "хахлів". Ну, ніяк же не позбудуться тавра примітивізму!
Особливо не подобалося Васанті Семенове "амікошонство", грубуватість вислову, невідмінно "з мазницею". Як дотеп, то без складної кільказначности, а самі готові, ще дідами нашими вироблені, штампи. Як залицяння, то селянсько-провінційне.
Проте, він добродушний чолов’яга; В обмеженості своїй він не помічав Васантиного кепкування над ним та його простакуватістю, а щокожнісінької суботи приходив з вином. Як до себе додому. Васанта собі миє голову, прибирає, а він також знаходить роботу, або просто витягається на канапі й читає газету. На правах родича. Бракувало, щоб ще ночував.
— А приймеш наніч? — на жарт жартом відказував.
— Чого маєш марнуватися? Роки йдуть, тільки й нашого.
Він не знає, але примітивною хитрістю здогадується, нюхом чує, що влучає в болюче Васантине місце. Роки йдуть, з великої хмари малий дощ. Багато було надій, багато вибору, — а тепер нікого, нічого. Всі десь порозходилися, кожне знайшло собі таку чи сяку долю.
І хоч кепкує, сміється за вином Васанта, а гризе її безперспективність. Стільки часу стало вільного на ці всі думки! Раніш — засідання, пляни, доповіді, близькі й далекі наукові береги не давали про це думати, не було й потреби. Людина крутилася коліщатком у великому механізмові й почувала себе потрібним, щасливим коліщатком. А тепер аж заціпенієш часом від моторошности цієї кругової безперспективности.
І щораз частіше стоїть перед нею питання, — якби своя родина. Та що ж! Напевно, вона неповноцінна жінка, коли родинне життя обходить її десятою дорогою.
Вона знає свою велику ваду. Їх є більше, але одна для жінки непрощенна. Розум. Також розумні шукають собі подруг простеньких, а на Васантину з Мар’яною долю зостаються самі дурніші за них. От прибився до її берега цей Кучерявий — безпросвітний "гомо-пріміґеніюс". Що з ним робити? Вигнати? — Страшна пустка. "Прийняти наніч"? — Та він би не від того.
І Васанта, несвідомо для себе та непомітно для "гомо-приміґеніюса", іспитує Кучерявого.
— Добре, на безрік! — каже вона.
— А коли буде безрік?
— На Миколи, та й ніколи.
— А тепер щойно починається весна. Гаразд, я почекаю до Миколи.
— Ну, а та, з римським профілем?
— Вона має свої романи. Я там — квартирант.
То таки дивно, як він із своєю допотопною "хахлацькістю" затесався в жидівську сім’ю. І воно правда, — думає після таких розмов Васанта, — воно правда. Чому якась там одна випадкова жінка має більші права на чоловіка за іншу? Мала якийсь час, а тепер він звідти утікає. І може й друга правда — краще щось, ніж нічого. Все одно, роки проходять безслідно, і навіть "гомо-приміґеніюса" з буйною чуприною не буде…
Але ж так нудно — сидіти віч-на-віч у хаті.
— Може б ми коли зібралися до театру? — питає Васанта.
— А та, з римським профілем, що скаже мені, як побачить?
— Ну, от! А ще хочете мати два мешкання.
— Їйбогу, тільки одне! Хочеш, я скажу їй сьогодні, що вже з мене досить її "тателе" й "мамеле"?
Та Васанта лякається. І навіть не відпочити від цього простацтва? Занадто вона цінить свою самостійність. Хай буде здалека, але хай буде. Принаймні, поки його зв’язки через "римський профіль" дозволяють йому брати переклади й відносити їх зробленими під маркою Семена Кучерявого.
XXIII
В неділю нема куди подітися. В садах повно святкових людей, на вулиці навіть і поплакати не можна.
Мар’яна задихається. Не мати до кого слово сказати! Нудить і сумує — вік-вічний під гнітом самотности.
Теорії, що підкріпляли її досі в горі безлюдности, тепер марні. Натиск волі тепер не рухає колеса бадьорости та самоцінности. Забуто бібліотеку, забуто й мови. Час, розбитий на години та секунди, для Мар’яни не час, для неї повинен бути він безмежний. Тиждень роботи, в якій тільки руки механічно працюють, приносить ще більше спустошення. Мар’яні треба безоглядно чогось досягати — тоді вона горить. А ці поділки на аритметично дрібні частинки розбивають Мар’янине ядро. Хто ж винен, що почуває себе вона рибою, вихлюпнутою з глибинних вод на сушу? Із зусиллям дише, доведеться сконати. Хто винен?
Мар’яна винна, її вдача безоглядна й незахищена застережливістю. Всі вони знають секрет — не дати себе цілком, а Мар’яна того не вміє…
То так і гинути?
Але на цій крайній точці, при думці про загибель, завжди виникає в ній дивна впертість. І не бачить дороги, але наказує собі: ні, вперед! Іди й переступай через власні рани, твердо ступай кроком. "Роби через не хочу!" Так казав їй колись батько і це була добра рада… І коли вона навчиться не любити нікого?
Мар’яні хочеться людей любити, знаходити хоч щось у них, захоплюватися ними. В ім’я тих щирих Славиних допікань шукає вона цю товаришку. Полюбуватися на її б’ючку життєрадісність, посміятися разом, як то Слава купила курку, а вдома роздивилася, що перекупка обдурила. "Чортова баба! Дві лапи є, а де ще дві?"
Та Мар’яна не може любити нікого. Вона для Слави тільки присмака до обіду, а для неї Слава — цілий обід. Вона хапає повну ложку, а це гірчиця, — й на очах стають сльози.
Тому, хоч у неділю й нема куди піти — не піде навіть "через не хочу" до Слави. Щоб потім почути: "Ти часом буваєш така похмура, що з тобою дуже тяжко!"