Та ще одну, більшу загадку поставила раптом перед Коржем війна, змушуючи думку повертатись до 1937 року, про який не хотілось навіть згадувати.
У червні того року ув'язнений інженер Стрижевсь-кий закінчив будувати скіп на капітальній шахті. Він сам спроектував його, сам наглядав увесь час, як споруджують естакаду, припасовують бункер, прокладають рейки. Скіп був дуже потрібний, щоб витягати вугілля "на-гора" з другого горизонту, де виявлено багатющі поклади. І вже височіла над залізничною колією струнка естакада, ось-ось посиплеться в бункер вугілля другого горизонту з перекинутого вагончика, котрий, спорожнившись, побіжить по рейках назад, у шахту, тоді як на зміну йому поспішатиме з шахти другий, навантажений... Як прискорив би скіп транспортування вугілля на поверхню, як збільшився б загальний видобуток його! Мав бути незабаром пуск скіпу, але раптом...
Інженерові Стрижевському лишалось десять днів до закінчення строку, подейкували, що його, як конструктора скіпу, не тільки з пошаною звільнять після десятирічного ув'язнення, але й нагородять орденом Леніна за чудове виконання відповідального виробничого завдання, та раптом мов рубонув хтось по живому: оголошено, що скіп побудовано по-шкідницькому, користуватися ним не можна, інженера Стрижевського посаджено в ізолятор і розпочато над ним слідство, а через місяць на всіх таборових пунктах прочитано наказ про розстріл інженера Стрижевського як невиправного шкідника...
І відтоді скіп став як заворожений страшною, невблаганною силою. Не тільки ув'язнені, а й вільнонаймані інженери боялись заводити про нього мову. Навіть в'язні, спускаючись трапом на перший горизонт, збочували подалі, щоб ненароком не зачепити чогось на небезпечному скіпі й не викликати тим катастрофи.
Мінялись начальники табору, мінялись інженери, прибували нові кадри ув'язнених шахтарів, стало забуватися вже й прізвище інженера Стрижевського, а скіп і далі стояв без діла заклятим страховиськом.
Аж через чотири роки, коли почалась війна й зросла потреба у вугіллі, стали думати про скіп. Як би він тепер знадобився, коли б не був побудований по-шкідницькому!..
Нарешті молодий вільнонайманий головний інженер зважився дослідити хиби його конструкції. Він скрупульозно переглянув витягнуті з архіву креслення, перевірив практичне втілення їх у побудові, але нічого підозрілого не знайшов. Тоді вирішили обережно спробувати скіп у дії. І що ж — виявилось, що скіп бездоганно працює... Жваво бігали вгору й униз вагончики, перевертались на естакаді, сипалось через бункер вугілля на залізничні платформи, і — жодної аварії, жодного, хоч би маленького, перебою!
Уже другий місяць працює так скіп, і коли Корж здалека дивиться на нього, в душі йому зринає така каламуть, що він не знає, чого б більше хотів — чи щоб сталась аварія, котру передбачала 3-тя частина 1937 року, коли ухвалювала вирок інженерові Стрижевському, чи щоб якимось чудом той воскрес... Але інженер Стри-жевський не воскресне: він упав одразу після пострілу в ту тяжку ніч, і Корж, власне, не пам'ятає його. Пам'ятає тільки прізвище й потилицю його. Ту страшну потилицю, з якої заструменіла тоненька яскраво-червона цівка крові. Але про це ліпше забути.
Але як забути, коли скіп працює й працюватиме далі, а інженера, що створив його, нема й не буде?.. І рояться Коржеві в голові такі думки, що стає холодно. Виходить, задурно погубили людину? А може, й усі свої десять років він сидів ні за що? Та чи ж винен у тому Корж? Він тільки виконав вирок, цебто наказ, бо інакше й бути не могло! І все ж якийсь свій і не свій голос торочив Коржеві своє: хто б там не помилився вгорі, може, навіть десь там причаївся справжній шкідник і чинив своє чорне діло, але кінець кінцем — ти погубив його, ти прострелив йому потилицю...
І Коржеві ставало страшно самого себе, поривало кудись тікати, але куди втечеш од себе! І лишалось тільки перемикати силоміць думку на щось ближче, реальніше, — на війну, що теж стала неабияк бентежити Коржа невтішними фронтовими вістями. Війна гримотіла ще десь далеко від Сибіру, але, якщо діла будуть погані й далі, то чи довго ж Японії, що отут, під боком, напасти на Радянський Союз? І що буде тоді з нашою країною, з Радянською владою, з Коржем і його маленьким Петею? На це не було відповіді...
Отут і придався Коржеві Кузьма Іванович.
Зі слів наглядача Пальчикова, котрий нишком із ко-ридора підслуховував розмову в'язнів у камерах, Корж дізнався, що в камері № 3 об'явився "христосик", який пророкує по Біблії і вже дістав раз за це на волі кару. Того ж вечора, після роздачі баланди, Корж звелів привести Кузьму Івановича до вартівні, наказавши Пальчи-кову лишитись у коридорі.
— Ну як воно? — звернувся Корж із своїм звичайним запитанням до кожного, пильно розглядаючи пого-рблену постать принишклого Кузьми Івановича.
— Усе в Божій волі... — невиразно відповів Кузьма Іванович, напускаючи на себе для захисту божественну ману.
— А все ж? — допитувався Корж, добираючи, як би то делікатніше підійти до питання, заради якого він викликав до себе "христосика".
Маленькі очі Кузьми Івановича забігали по кутках вартівні, як зацьковані миші. Невже якийсь Юда в камері вже доніс на нього начальникові?
— Та ти не бійся — я просто хочу з тобою побалакати про те про се, — заспокоїв його Корж, але Кузьма Іванович тримався й далі обачно.
— А чого боятись? Жодна волосинка не впаде з моєї голови без Божої на те волі.
— Так-то воно так... — застукотів дрібно пальцями по столу Корж, не знаючи, як підійти до в'язня, щоб не наполохати його.
— От ти, Іванов, божественний чоловік, мабуть, і Біблію читав...
— Читав, — ствердив Кузьма Іванович.
— Так от скажи ти мені, чи правда, що в Біблії написано, як воно тепер у нас є й що буде?
— Правда, — переконано відповів Кузьма Іванович, від чого Корж ближче нахилився до нього через стіл.
— І як же воно там сказано?
— Та ось, приміром, таке: "І приіде же на землю анцихрист, ім'я же йому звірине..."
— А до чого ж це воно? — не второпав Корж.
~~ А пам'ятаєте, як звали Троцького? Лев! — урочисто проказав Кузьма Іванович.