З "Сибірських новел".
СІЗО
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Сізо — це не якесь французьке чи італійське слово, як то може видатись людині, не обізнаній з таборовою термінологією; це — скорочена назва спеціального ізолятора, цебто таборової тюрми, чи, як її називають кримінальні злочинці, — перетюртюрми. Букачачинський сізо має свою хоч і коротку, але досить характерну історію, вельми відмінну від його попередника — шізо, цебто штрафного ізолятора, де сиділи всякі порушники таборового режиму. Шізо був дерев'яний, стояв серед інших службових споруд Букачачинського вугледобувного табору, мало чим від них відрізняючись.
Практика 1937—1938 років, коли треба було не стільки карати порушників режиму, скільки ізольовувати запідозрюваних у таборовій контрреволюції, виявила цілковиту непридатність невеликого шізо до нових вимог, а патріархальність умов утримання в ньому в'язнів одго-нила таким гнилим лібералізмом, що новий начальник табору, котрий заступив невідомо де зниклого героя тих кривавих років Кожана, перебравши владу, відразу заходився будувати сізо. Йому належала не тільки ідея, а й планування та вибір нового місця для цієї перетюртюрми.
Сізо вигнався за кілометр од табору на середині кам'янистої гори, де в'язні кайлами видовбали невелику площину, де, завдяки швидкісним темпам будівництва, незабаром виріс довгастий одноповерховий будинок, вписавшись у загальний краєвид гори.
Зовні сізо мав цілком пристойний вигляд: широкий ряд великих вікон без залізних щитів, не видно було навіть схованих усередині ґрат, вікна виходили на південну сторону, через що на їхніх шибках мало не цілий день ряхтіло сонячне проміння й можна було подумати, що ув'язненим тут живеться далеко краще, ніж у похмурих, кепсько освітлених бараках. Такий був фасад, чоло цього "хитрого будинка", як називали його в'язні. Інша картина була з протилежного, північного боку сізо. Широкі південні вікна освітлювали тільки коридор, де інколи походжав наглядач, зазираючи у вічка окутих залізом дверей камер, що прилягали до північної сторони. У самих же камерах була вічна пітьма, бо за вікна тут правили невеликі заґратовані відтулини без рам і шибок, перед якими височіла подзьобана кайлами стіна гори. Сюди не пробивався жодний сонячний промінчик, і новакові здавалось, що він опинився на дні щойно викопаної могили. Саме в цьому й полягала головна ідея будівництва сізо. Відтулини ніколи нічим не закривались, влітку через них проходило свіже повітря в камери, а взимку тут не страшні були люті забайкальські морози: напхом напхані людьми камери достатньо нагрівались тілами ув'язнених.
Новий начальник табору так захопився втіленням своєї ідеї в сізо, що занедбав видобуток шахтами вугілля, а тим часом у Західній Європі вже точилася війна, потроху хмарило й на західних кордонах СРСР. Потреба у вугіллі дедалі зростала, а видобуток його на Букачачинських шахтах падав. Певно, через це начальника незабаром зняли з посади, і в'язні не встигли навіть запам'ятати його прізвище. Зате вони добре пам'ятали його насмішкуваті слова, з якими він раз у раз звертався до них, навідуючись на будівництво свого улюбленця: "Будуйте! Добре будуйте! Старайтесь. Для себе робите. Не мені ж у ньому доведеться сидіти, а вам!"
І яка ж примхлива людська доля! Саме цьому начальникові й випало бути першим в'язнем сізо. В'язням невідомо було, за який злочин — троцькізм, правий опортунізм, націоналізм чи ще якийсь "гріх" — колишнього начальника табору засуджено до розстрілу, вони знали тільки, що не за будівництво "хитрого будинку" він доскочив такої кари. І ось, поки відбувався касаційний період, натхненник і проектувальник сізо став його першим і єдиним поки що в'язнем. Здавалось, ідея побудови цієї "перетюртюрми" була мертвонароджена: чи варто ж було витрачати стільки будівельного матеріалу й людської праці заради одного непередбаченого в'язня! Проте, коли війна докотилася й до радянського кордону, а разом із тим прийшли з центру вказівки, згідно яких, мовляв, тепер активізуються ув'язнені в таборах вороги народу, знадобився, а далі цілком себе виправдав сізо, раз у раз розчиняючи двері своїх камер новому контингентові обвинувачених.
Ось у цю пору ми й познайомимося з цим цікавим закладом та його мешканцями.
ЦІНА МАХОРЧАНОІ ЦИГАРКИ
Для цілковитого завершення опису сізо можна сказати, що тільки бракувало на фронтоні напису: "Прихожий, облиш усякі надії", або ще точніше: "Забудь про життя кожний, хто опиниться тут". Але живий не може не думати про життя й усе, що зв'язане з ним, тому й у сізо на цьому, здавалось би, порозі смерті точиться своєрідне життя.
У камері № 3, де замість передбачених шістьох душ розмістилось тепер тридцять, тісно й душно. На дерев'яних нарах, що простяглись мостом від стінки до стінки, лежать тільки шестеро, решта — під нарами й уздовж стін на цементовій підлозі. Розташовуватись на нарах — привілей блатних; з фраєрів, чи, "по новій фені"*, чортів, тут може опинитись лише той, хто доскочив ласки блатарського отамана Івана Різаного. Перед ним шануються всі в'язні й побоюється начальство з вартою — такий то одчайдух. Його справжнього прізвища ніхто не знає, а — Різаний він через те, що не раз різався. Увесь його живіт посмугований довгастими й короткими шрамами. Проте тільки наївний новак може сприйняти ці сліди невдалого харакірі за спроби самогубства. Іван Різаний спрагло хоче жити, його девіз: "Ти помри сьогодні, а я завтра", і накладати на себе руки — йому й на думку не може спасти. Просто він добрав ефективного способу наганяти жах на всяке начальство й створювати собі репутацію такого зарізяки, що йому порішити когось чи самого себе — нічого не варто. Для цього він відтягає на животі шкіру, захоплюючи трохи й сальника, і протинає ножем згори вниз. Інколи, для більшого враження, він одрізає закривавлені шматочки шкіри й кидає їх в обличчя конвоїрам або вахтерам, що прийшли брати його, примовляючи: "їжте, хапайте, лідери! Подавіться, собаки!" Рідко коли напасникам щастило, витираючи обличчя від крапель крові, накинути мотузи й зв'язати Різаного, бо, озброєний гострим як бритва ножем, він спритно перетинав петлі й лишався неприступним. Звісно, простіше було б у таких випадках пристрілити Різаного, але варта не має права заходити в зону зі зброєю, а по-друге, Іван Різаний, за офіційним поділом в'язнів, є все ж соціально близький елемент — спотворена спадщина проклятого капіталістичного минулого.