Але щось непокоїть мене, і я знову озираю обличчя: всі ті, під стінами, всі серед хати, всі в другій хаті, а туди далі, в другій хаті, стоять стелажі, повні перестарілих чорних книжок. Коло стелажів стілець, а на ньому дивно скручена чорна, маленька постать. Виставлено вперед білу бороду, блищать трохи хижо оченята, біля ноги, взутої в калошу, обперто чорну парасолю; я зупиняюся, як укопаний: ось він, той чу-датий старий, за яким ходив я учора кілька годин. Він не дивиться на мене, ні на кого, сидить біля стелажа, наче лялька, бороду виставив наперед, очі незмигні; він як ворон серед цієї жовтої музики! І мене раптом струшує мороз. Я не знаю цього чоловіка, я зовсім мало знав і покійну вчительку географії, але між цим старим і вчителькою географії є якийсь зв'язок. Вони, може, родичі, давні знайомі, він дружив з її давно зниклим чоловіком; я хапливо сотаю ці нікчемні нитки — у світі все надто дивно збудовано! Там, на стелажах, думаю я, старі видання Тургенєва і Толстого, там старі видання Олеся й Нечуя-Левицького, і цей чоловік недаремно сидить отут. Мені самому цікаво прозирнути ці книги, але в такий мент, думаю я, це було б украй неґречно: прийшли ми сюди не для того. До мене підходить директор, він у темному, а на обличчі смуток і здивування. "От бачите!" — каже він мені і розводить руками. Еге ж, додумую я його думку, таке життя! Таке воно дивне, бо все може раптом стати з ніг на голову, або й зовсім зійти на пси. Все, що було звичайне й буденне, набере раптом незрозумілого змісту, і ми станемо дивні й оголені. Я стою поруч з дідком. Він незворушний так само, над ним ряди книжок, коло мене — директор, коло директора кілька родичів вчительки географії, коло них учителька хімії і вчитель історії. В нього посмикується ліва брова, а губи кривляться. Коло нього ще кілька родичів, кілька сусідів і вчителька математики. Широка й роздольна, вона стоїть, як пам'ятник.
Жовті звуки зникли. Всі заворушилися. Я підходжу до труни і зазираю в середину. Сиве волосся, ніс, заплющені очі, воскова шкіра, я дубію: переді мною вперше так близько труп. Але я не належу собі. Коло мене вчитель історії, директор і родич, які теж не належать собі. Ми стаємо на чотири боки, кожен на кінець труни, і виструнчуємося, наче на параді. В кутку біля стелажа чорний дідок. Він уже стоїть. Але стоїть спиною до нас. Голова його задерта, і я раптом розумію: він зважився на те, на що не міг зважитися я. Так, він читав надписи на корінцях. Ліва його рука вперлась об парасолю, і від того він здався однокрилим вороном, який тільки й залетів у цю господу, щоб прочитати назви на корінцях.
— Ну, взяли, — тихо командує директор, і мені в плече врізається ріжок труни. Я дивлюся перед собою з невимірним здивуванням і відчуваю себе Дантом. Еге ж, я маю спуститись у пекло, і там чекає на мене бозна-що.
5.
Ввечері я знову торгаю струни гітари. Дві з них звучать ясно, а п'ять хриплять. Я хочу співати. Надто багато накопичилось у мені чорного. Тому я й хочу співати. Кручу ґвинта, одного, другого й третього. І моя гітара прочищає свій голос. Вона, як співак, котрий захрип, але, вже одужує. Чотири струни звучать уже чисто і ясно. Троє хриплять. Я надаремно кручу Гвинтами. Зрештою, я розумію, чого мені бракує. Хочеться вернутися до тих книг...
Коли ми' сіли за столи, сивого чоловічка в хаті не було.
Але коло стелажів стояв його стілець, і я позирав туди защораз.
Чорна мала постать, сивий ворон спустився з неба, сів і відставив крило. Воно в нього трохи хворе, те крило, він сивий і давній, і не мені його збагнути. Він завжди прилітає на такі випадки: летить і дивиться —біла борода; він летить, він знає куди летіти й коли, він над розклеєними бруньками садів; він тінь, яка падає від кожного з нас; він наше минуле й наше майбутнє — те, чого й боїмося; відставлена парасоля, черевики в калошах, обличчя висунуто наперед — в білій бороді, в білому волоссі, чорні очі дивляться трохи хижо; еге ж, він розіп'явся на стелажі, обхопив його обома руками і п'є з них сік. Прозорий сік з чорних палітурок, на нього летить з-за палітурок міль, нетлі, хоч зараз і не ніч, повзуть якісь жучки, яких мені треба знати, як біологові, але яких я не знаю. Все воно в цьому настрої, в оцих моїх чотирьох розладнаних струнах — плаче жовтий колір, жовтий оркестр і сонце.
Я знесилений. Але горить у мені й нетерплячка. Бо я незвідь навіщо тужу за покинутими в тій сумній кімнаті книгами. Я боюся за ці книги і теж бозна-чому. Хочу знайти свою пісню, але вона не дається мені й сьогодні. Я її ще заспіваю, але для цього треба наладнати дорешти гітару. Щоб вона знайшла чистий і ясний голос.
6.
В неділю я зважився туди піти. Та сама дорога під гору, тоді — парк; день сутінний і вітряний; вітер розвіює мою одежу; дерева стоять принишклі й насторожені: чекають від цієї весни чогось особливого. Вона все ще бариться, все ще вичікує, дерева теж зачекалися, здалося мені, бачу тугу їхніх витягнутих гілок і їхній неспокій. За парком — річкова долина, в якій тоне і в'ється, і блискотить величезна, довжелезна рибина, ряхтить лускою і по ній пливуть човни. Вона сіра сьогодні, як і небо; сонце в тому небі, як човен на річці, дивний, золотий і схвильований.
Входжу в завулок. Тут нещодавно пролилася жовта музика. Це все-таки неґречно приходити туди так швидко. Мене можуть вигнати звідти в три шиї, і я їх не засуджу. Але мене тягне туди неясна сила, якій не можу опиратися. Все-таки в мені й досі не погасла ця дивна тривога, біль і занепокоєння. Хочу стати перед тим стелажем з чорними книгами, хочу щоб і на мене вилетіла міль, нетлі і поповзли оті жучки, назви яких не знає жоден біолог. Хочу розвести підняті руки і обійняти той чорний стелаж.
Я в цьому місті ще гість, в мене немає тут жодного родича, я поки що самотній. Але я майже прийшов до цього обмитого жовтою музикою дому. Ман-дрованець, навіть, без торби за плечима, який нарешті запраг спокою. Мандрованець, якому годі блукати по світі і пора знайти захистя. Там за тими стінами —книжки, які простояли тут сотню років. Вони мають простояти ще сотню років, але їхній господар ще має знайтись.