Знову припала до батькових грудей і ще ревніше заплакала. І улещав її патрицій, і обіцяв: біди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала, журилась бідою своєю і знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися, сказала те, що й перше: її доля вирішена вже, що буде, те й буде, лишиться з Аспаром.
Розгнівався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому з волі випадку сусідом. Громи метав на його голову, а завершив свої погрози повелінням: якщо Аспар хоче мати Корнелію за жону, він має виправдати себе перед хрещеним людом за колишнє, зректися всього ганебного, що було в його колишньому, й обвінчатися з донькою за всіма законами віри Христової.
Не подобалось Аспарові те повеління, хмурився і мовчав. Бо не звик коритися. Досі навпаки було: усі і без жодного супротиву корилися йому. А все ж, коли підвів очі, іншої гадки не було: заради Корнелії і миру з її кревними й Аспар покориться.
Обвінчавшись з найліпшою, що знав досі, дівчиною з аристократичної родини і ставши законним мужем милої серцю жони, Аспар примітно вгомонився, схоже, що відмовився від варварських звичок. Тішився молодою господинею в своєму замку й почував себе неабияк втішеним. Зрештою згадав, що він володар не лише замку, а й долини між гір, й загорівся іншим бажанням — показати Корнелії свої володіння. Возив та й возив молоду свою жону, показував та й показував: і коней, що їх ростили для нього конюші, і угіддя в долині та підгір'ї, все багатство, що мав у обводах свого володіння.
Так минала седмиця за седмицею. На зміну передліттю прийшло літо, теплінь зацарювала в долах, як і в серці господині замку. Та ось настав час ловів — і Аспар розхолодився раптом, все рідше й рідше став засиджуватись біля Корнелії, зрештою зайшов одного ранку й сказав: їде на лови.
— Чи надовго? — поцікавилася.
— Лише на день.
Не сподівалася, що може бути інакше, тому й не стривожилася. "Нехай, — гадала собі. — Не все ж йому бути зі мною. Лови і для вітця неабияка пристрасть. То — друга утіха позлюблених мужів. Чого має відмовляти йому в ній?" А тривога чатувала вже на неї на подвір'ї замку, не загаялася відвідати й замок: Аспар не повернувся ані того, ані наступного дня. Де ночував, з ким був, лише небо відало.
І засмутилася Корнелія, а смуток не забарився зродити й страх: що коли муж її згадав колишнє і знову вдався до колишнього?
За першим разом визнала за потрібне промовчати, за другим — не змогла вже. Аспар не сам повернувся — з ватагою. Таку вакханалію чинили до світання, що в Корнелії серце обливалося кров'ю, гляди, й головою об мур билася б, коли б не рятівна на всі випадки сподіванка: а може ж, це востаннє? Піде ватага, проспиться її повелитель — і вона ублагає його, зрештою повелить йому, аби не робив того більше.
Та ба, не діждалася мужа в жіночій половині замку. Захмелівши, спав він мало не до ночі, а проснувся, знову став на чолі ватаги й повів її за собою.
Корнелія і зовсім змаліла на силі від тієї зневаги, зрештою зібралася з нею й обурилась. Хай знає, коли так: поїде до кревних своїх, сяде під надійним крилом вітця й сидітиме там доти, доки не об'явиться і не вклониться всім та не присягне: більше такого не буде.
Була аж надто рішуча, коли зважувалась, ще більшої рішучості прибрала, як стала перед конюшими й звеліла їм сідлати коня. Ті й послухалися, засідлали, а дійшло до виїзду з володіння — заступили дорогу: не велею.
— Мені, господині? Хто смів?
— Муж ваш, достойна.
Знала, тут проти волі Аспара ніхто не піде, тому лютувала, а лютуючи, шукала рятунку. І таки знайшла його. Помітила серед челядників ласого на дарівщину мужа й не поскупилася привезеним із собою золотом.
— Візьми оце, — показала з рук, — і вволь мою волю.
— Яку, достойна?
— Відвези мене до вітця мого.
Зітхнув челядник й похитав, перечачи, головою.
— То неможливо.
— Коли добудемося до замку моїх кревних, втричі більше матимеш.
— Кажу ж, неможливо.
— Тоді... тоді вивези із замку й покажи, де буває муж, що робить, коли завершить лови.
Челядник переступив із ноги на ногу, ба навіть крекнув досадуючи.
— Пізно, господине. Удосвіта муж ваш повертається до замку. Хай іншим разом.
Корнелія бачила: хочеться челядникові мати те, що обіцяє господиня, а не зважується взяти, боїться піти супроти волі господаря. Через те не вельми набивалася з дарами. Хай челядник помислить на самоті, хай розпалить у собі вогонь жадоби.
І не помилилася. Челядник прийшов-таки до неї через кілька днів і вивіз непомітно із замку, показав медушу при битій путі, а в медуші — миловиду господиню веселої оселі. Немов метелик, пурхала поміж хмільними мужами, всім усміхалася і від усіх вміла ухилитися. Лише від Аспара не вміла та й не мала бажання ухилятися. Обіймав — піддавалася обіймам, саджав на коліна — сяяла сонцем і знов піддавалася, цілував у безсоромно оголені груди — сміялась і не перечила.
У Корнелії туман ходив перед очима від образи, ганьби і приниження. Та даремно челядник боявся за неї й застерігав раз у раз: "Будьте мужньою, достойна, не лементуйте і не виказуйте себе. Викажете — біда буде і мені, і вам". Корнелія знайшла в собі мужність стерпіти. Тоді вже, як дісталася стійбища й сіла на коня, оперіщила його пугою й пустила на всю кінську пору, мовби втікала від самої себе.
Що робила вона, коли повернулася в замок, ніхто не відав. На челядь не показувалася і до ложниці нікого не впускала. Ані того дня, що настав по поверненні від медуші, ані наступного. Не вийшла вона й тоді, як у замку оповістили: володар міжгір'я повертається з ловів.
— Що з жоною? — помітив Аспар її відсутність серед тих, що зустрічали. — Вона хвора?
— Не відаю.
— Як то не відаєш? — спохмурнів.
— Господиня нікого не впускає до себе.
Не став більше допитуватися в челядника, передав коня й пішов до жони.
Бачила, мабуть, як в'їздив він до замку та й чула галас юрби, що зустрічала, — двері не були вже заперті. Щоправда, не пішла назустріч Аспарові і не обняла, як водиться, сиділа і ждала, коли волостелин сам наблизиться до неї.
— Що з тобою, Корнеліє? — стривожився чи вдавав із себе стривоженого. — Чим ти опечалена так?