— Заждіть, — повеліли готам, — порадимося з старійшинами.
І просто радились, і сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б врадити.
— Віддавна побутує покон, — казали одні, — коли приходять з миром, з миром і дозволяють правитися через свої землі.
— Не слід забувати, — перечили інші, — готи опустять меч свій на голови таврів або ще когось. Чи це по-сусідськи — дозволяти їм те? Чи так личить чинити добрим сусідам?
— А коли вони всього лиш пройдуть і сядуть на берегах ніким не обсадженої Меотіди? Чого маємо стинатися і класти голови, коли в людей мирні наміри? Усі живемо під богами, глядіть, щоб самим не довелося переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путі і скажуть:
"Повертайтеся туди, звідки прийшли"?
Скорилися анти разом із князем своїм доказам старійшин і вволили волю пришельців із чужкраю, а дітям та внукам довелося згодом розплачуватися за ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Тавріду гунни й перемогли готів, зробили їх своїми підданими. А бути підданими — не те, що сидіти в когось на шиї. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народові у Тавріді. А оскільки духу та й сили повстати проти своїх гнобителів — гуннів — забракло, готи стали під інсигнії Германарикового наступника — Вінітарія й рушили в землі антів.
Тепер уже не казали: пройдемо — і тільки. Ішли з мечем і робили те, що й гунни, а часом ще гірше, ніж гунни.
Анти не сподівалися того нападу і не зібралися з силою. Та коли готи, ступивши в їхню землю, одразу і недвозначно заявили, чого прийшли: схопили князя Божа, усіх його синів та мужів-вогнищан і розп'яли їх на хрестах, якими уставили путь свою, — "аби трупи повішених подвоїли страх підкорених", — не стали ані сумніватися, ані вагатись: зібрали рать і, заручившись підтримкою гуннів, погромили й вигнали за межі своєї землі підступних готів.
Відтоді й побутує у слов'янськім світі молитва, схожа на прокляття, і прокляття, схоже на молитву: "Боже, покарай гота, рудого пса". Та живе з тих часів і пам'ять про потребу обачності. "Довіряй другові, — кажуть віщі люди, — недругові ііальця в рота не совай". Ба так було з готами, і хто знає, чи не так само буде, коли він, князь Волот, легковажитиме у своїх стосунках із Вепром. Он як порядкує та старається в придунайській займанщині воєвода. Усі інші сторожові вежі будують, а він таки город. Інші посадили в сторожових вежах воїв та тим і обмежились, а Вепр скликає до города торговий та рукомеслий люд, роздає землю тим, хто приходить у його придунайську займанщину й хоче осідло жити в тій займанщині. Чи то так собі, аби насолити князеві, зайвий раз сказати йому, кого втратив, утративши содруга і воєводу Вепра? О ні. Старання ті — не просто похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, і тріба не знати ромеїв, щоб вірити: вони не скористаються його невдоволенням і не обворожать. Так було колись, так і нині може статися: лик Чорнобога приберуть, а єдність між слов'янськими принципалами зведуть на псиний писок.
Ось коли пошкодував він, що схилив віче до думки віддати придунайські землі мужам. Укоріняться при Дунаї, відчують себе воєводами та волостелинами заселеної людом землі — і матиме замість моці та надійності полуденних обводів ненадійність, замість союзників у протистоянні вічу, схильних до усобиць і шматування отньої землі супостатів. Чує серцем: має розплатитися за свою необачність і немалою платою.
Де б не бував, що б не робив, тривожні мислі не полишали Волота і змусили врешті-решт сісти на коня й гнати його через ліси та доли в далекий Волин, до князя Добрита.
Давно не бував у стольнім городі на дулібах і гадав собі, неабияк подивує всіх своєю з'явою, — їде ж бо непроханий і об явиться нежданий. А дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього і неабияк зрадів, коли об'явився.
— Князь Тивері серцем відчув нашу потребу бачити його у Волині чи гінці мої встигли так швидко обернутися?
— Гінці?
— А так, днярки послав за князем своїх мужів.
— Не довелося бачити їх. Я сам, з власної волі приїхав.
— То й добре зробив, — не переставав виказувати своє вдоволення появою тиверця. — Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжні наміри а чи тривога?
— І те, і друге, достойний.
Волот присів супроти повелителя дулібів та й став звіряти йому свою журу..
— То ти не годен посадити їх на місце, своїх мужів? — незле, одначе й не без підозри подивився на нього Добрит.
— Міг би, чом ні, та сумніваюся, що садити маю саме я. Вепр — мій побратим. Сталося так, що уличі покарали на смерть його сина за татьбу, а я не зумів захистити. Отож він і без того у великому гніві на мене. Тому й лютує, тому й схильний учинити найгірше — зрадити землю й люд свій. Якщо ж приструнчу ще й на Дунаї, геть збаламутиться. Тому й приїхав просити, аби ти, княже, втрутився й поклав край нашій ворохобні, а найпаче — зашкодив Вепрові впасти до краю. Яко старшому в роді слов'янськім тобі найбільше подобатиме це.
— Гм. Вважаєш, що можу зробити і те, і друге?
— Можеш, князю. Введи в споруджений при Дунаї Холм своїх воїв, і тим утримаєш воєводу Вепра від згубного кроку. Присутність твоїх воїв не дозволить йому зробити те, що намислив.
Добрит не бачить підстав перечити, та не поспішає й погоджуватися з Волотом.
— А що скаже люд тиверський? — надумується зрештою. — Адже ми єдналися не для того, щоб сіяти ворожнечу між собою. Так і казали тоді: "Нога дуліба, як і нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю іншого племені лише для захисту від татеи із чужкраю, в годину їхнього вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусідньої землі. Тож і питаю: що скаже той же Вепр і що скажуть тиверці, коли вторгнення немає ще, а вої мої прийдуть і сядуть у тиверськім городі? Віче давало на це згоду?
— Ні, мої речі про Вепра — всього лиш підозра, а підозри я не міг виносити на віче.
— А ти винеси і зроби так, щоб віче повірило твоїм підозрам. Тоді приведеш і поставиш воїв у Вепровім острозі тільки не моїх — своїх. Коли буде рішенець віча, і Вепрові заціпить.
— Як же переконаю і Вепра, і віче, коли це всього лиш догадка?