Тиверці йшли на приступ із чотирма сходнями. Двоє з них підкотили й поставили по один бік від кованих міддю воріт, двоє — по другий. А коли вже поставили, не ховалися зі своїми намірами.
Першими йшли мужі княжої дружини. Вони досвідченіші, у них набита на таких виправах рука. Та й привідці ліпше обізнані з ратним ділом, аніж десяцькі та сотники з ополчення. Знали: ця перша мить може бути вирішальною. Коли виберуться й стануть вчасно на вершині сходень, коли впадуть з верхніх приступок ромеям на голови, інші дружинники, за тими іншими ще інші не забаряться прийти на поміч, зіпхнуть ромеїв зі стін, заволодіють забороном, а там — і сходнями, що ведуть до воріт.
Виправою по праву руч від брами керує сам князь, виправою по ліву руч — воєвода Вепр. Обидва — мужі надійні. Тож ішли, керовані їхньою твердою рукою, і певні були: на вірне діло йдуть. чомусь, може, й доведеться упасти намертво стятим, та не захлинеться в їхній крові виправа. Привідці поруч, привідці знають, що робити, аби не захлинулася.
Мало було на заборолах ромеїв чи перелякалися з несподіванки ромеї, ті, що рубалися з ними, швидко і твердо відчули: вони долають ромеїв. А де певність, там є й сила, а де є сила, там буде й зверхність.
— Княже! — спинився й заслонивсь від ромеїв щитом Вепрів Боривой. — Сотенного чільної сотні потято. Дружинники воліють знати: хто стане на його місце?
— Ти, Боривою.
Отрок не поспішає казати "гаразд" і не йде туди, куди мав би піти вже.
— Чув, що сказав? Ставай на чолі сотні й веди на ворота. Не зважай на тих, що напиратимуть збоку. Ми візьмемо їх на себе. Твоя повинність — пробитися й розчинити ворота.
— Слухаю князя!
Був — і немає вже. А січа триває. Забороло поблизу воріт тиверське уже, та до воріт пробитися не можуть. Ромеї опам'яталися за час січі на заборолі й стають перед слов'янами стіною. Їх рубають з плеча, колють, обминаючи щити, у черево, на них тиснуть і тиснуть згори, а вони не поступаються, коли ж і поступаються, то всього лиш на ту п'ядь, що її обстоювали перед цим мертві. Та ось новий привідця чільної сотні крикнув щось своїм тиверцям і перший стрибнув зі східців, що вели з заборола, на землю, а там, на землі, виставив поперед себе щита і, прикриваючись ним, рушив на спантеличених його зухвалістю ромеїв.
Його приклад став повелінням для інших, і похитнулися ромейські лави, а похитнувшись, зламалися. В одному і в другому місці. А те, що ламається, важко стулити докупи, тим паче, що тиверці стрибали та й стрибали із заборола, тиснули на тоті лави потужно і навально. Коли ж розчинилися врешті-решт ворота і звідти ринула в город піша, а вслід за пішою й кінна лави, про оборону Анхіала і всіх, хто був на той час у Анхіалі, годі було й думати.
Сидів на коні уже й князь, сиділи ліпші з мужів його.
— Вперед, витязі! — Волот показав мечем туди, де був вир людський. — Анхіал — багатий город і ще багатше пристанище. Візьмете— на всю добу дарую його вам!
Чув: там, де йшли на приступ поляни, теж звершилося бажане — котилося хвилею торжество, а вслід за торжеством правилися в город і вої.
...Може, й повелів би вже князь Волот дружині: "Доста!" Та не міг зламати даного на боролищі слова: "Візьмете Анхіал — на всю добу дарую його вам". А коли не міг, то що лишалося робити? Сидів у вцілілій оселі котрогось із ромейських вельмож і ждав, доки спливе вона, дарована дружині доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелів добути ромейського вина, покликав мужів-однодумців і заходився коротати ту добу в хмільних веселощах, далі від лементу, що стоїть довкруж і колотить городом.
І все ж лемент проникав і крізь стіни. З одного подвір’я долітали погрози або хмільні співи, з іншого — чиїсь нарікання, ще з іншого — плачі, а то й крики-верески, благання про поміч. У того беруть доньку, і вона волає на всю околію, просить кревних, сусідів порятувати її, той позбувся майна чи солід — і дорікав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона — й чувся благальний крик не лише жони, а й усієї родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними — привідці уличів та дулібів, а вже потім — Гудима з мужами-полянами.
— А що, княже, — з порога мовив полянин, — може, на Анхіалу й завершиться наш похід у ромейські землі?
— Чому б то? Після такої виправи та подаватися назад? Ми не про те, здається, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
— А я, признатися, йшов сюди і думав: князь Волот затим і збирає привідців слов'янських воїв, аби сказати: відходимо.
— У воєводи є підстави так думати?
— Боюсь, що вперед не зможемо уже піти. Князь бачив, що робиться в городі?
Волот спіткнувся на слові і змовк; відчував: йому скажуть те, що сам собі казав уже.
— Дещо бачив, а ще більше чув та й зараз чую. Одначе спинити воїв не можу. Я обіцяв їм цей город і обіцяв за найтяжчої години.
— Обіцяне — закон, я розумію. А все ж дарованим вої наші користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городі кожному вільно робити дозволене і недозволене. Кажу про те, що вози в обозі нашім віднині будуть завантажені не ратною поклажею, а майном горожан та ще дівками ромейськими.
— З якої це речі дівками?
— З тієї, княже, що гожі в ромеїв дівки. У жони беруть їх наші отроки. А ще в'яжуть до возів товар ромейський, яко придане жонам своїм. Тому й питаюся: чи далеко підемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалі за броню і стати до січі, коли доведеться ставати по-справжньому?
Гудима більше радився з князем, аніж попрікав його за те, що коїться у слов'янських ратях, а князь чув насамперед їх, попрікання, і не знав, що сказати полянському привідці. Заспокоїти? Вийдемо, мовляв, із Анхіала — розберемося і наведемо лад. Чи, може, протрубити путь і тим покласти край свавіллю в завойованім городі? Та ба, що скажуть вої, коли затрублять передчасно в путь? Що їхній князь пускає слово на вітер? Що він тоді лиш добрий та щедрий, коли йому треба?
— Оскільки є такі побоювання і такі нарікання, — кинув позирк на Ідарича, — давайте поміркуємо купно, як бути Далі.
— Аніяк, — вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як і в січі, Вепр. — Муж із полян правду сказав: обіцяне — закон. А коли так, відступати від обіцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такі добрі до ромеїв і так жаліємо ромеїв? Чи ромеї жаліли нас, коли приходили? Велике диво: отроки беруть ромейських дів собі в жони. А як ромеї брали наших дів і робили рабинями? Брали і торгували ними на торжищах, воєводо!