Яка примхлива і незбагненна вона, доля людська. Чи міг подумати тоді, як бачив це дівча в Богданка на пострижинах, що здибає його он де, в далекій і чужій Мізії? Чув від усіх, хто стояв поблизу сина: "Леле, яка красна на вроду дівчина! Отаку б княжичу і в жони, а не лишень у величальниці". І тішився, що величає така. Чув, як Малка, втративши те поселянча з виду, бідкалась та казала: "Яка дівчина, Волоте. Коби й щастя нашому княжичу було таке світле та ясне, як вона". Знову тішився, менш за все думаючи, чиє то дівча, здибається він десь із ним чи не здибається? Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим овгуром-віщуном.
Біднятко. І лада свого втратило, вважай, безповоротно, і дома, у Випалі, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що сталося з Випалом? А коли поспішить? Деякі з випальців залишились живі. Що коли серед тих деяких і її стариня? Пливе он і, певно ж, сподівається побачити її, вірить, що повертається до мами, а з мамою — до щастя.
"А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Піде — і кане між люду. Куди подінеться, де прихилить голову, коли у городищі ані родаків, ані оселі? Най би приходила й була при Малці челядницею".
Аж кинувся від тієї думки: йому тільки шкода Миловидки чи хоче, аби не йшла від нього? Відколи угледів там, у біді, не перестає думати і дбати про неї.
"Одначе не тільки ж я, — виправдовується. — Борич теж дбав і без усякого умислу. Так і сказав: "Не для того брав її серед знедолених, аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безліття чекає наділену божественною ліпотою рабиню і викупив". Жінка створена богами на те, щоб множити рід людський. А така множитиме лише красних серцем і плоттю. То чому й не подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на світі?"
Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помітив нараз, що вона теж дивиться на князя. Не допитливими, ні, сумними й болісно-благальними очима.
— Щось хочеш запитати, дівчино? — ступив крок і сів поруч.
— Все те ж, княже: невже нема й не буде ніякого порятунку для тих, що лишилися в ромеїв?
Помовчав, бо знову гадав: казати — чи не казати?
— Ромейський імператор обіцяв прислати до нас своїх слів. Будемо домагатися, аби повернули. Він не хоче війни з антами, отож змушений буде прислухатися.
Ніч застала в морі і надто далеко від своєї землі. Та й темна, з усього видно, буде. А в темряві морем далеко не підеш.
— Попереду ромейське пристанище Томи, — нагадав кормчий.. — Добиратимемося до нього чи заночуємо на пустельному березі?
— Ми вже ночували раз. Було б ліпше, коли б зовсім не виїздити на берег.
— Можна й не виїздити. Підійдемо ближче до берега, станемо на корчагу та й заночуємо. А пливти наосліп небезпечно.
— Отак і зробимо.
Зворотна путь видалася важкою і тривалою. Тієї, першої, ночі таки застукав у морі й мочив до ранку, а потім мало не до полудня дощ, по дощі настала цілковита тиша. Отож лодочні греблись та греблись, а знову змушені були стати на ночівлю в морі. У гирло Дністра зайшли десь аж на третю добу і то над самий вечір. Були стомлені, і змучені, і вимоклі до нитки. Тому не стали добиратися до Тіри, вибрали зручне місце й спинилися на ніч табором. Для слів, князя і окремо — для Миловиди напнули намети, лодочні назбирали сухих дров і розклали багаття, аби обсохнути до ночі та й уночі грітися, пильнуючи табір.
Почувалися всі вільно і примітно полегшено. Хоча до тиверських весей неблизько (межа осідлості йшла вище, тут — незайманщина), а все ж це була вже своя земля, на ній ступалося і вільніше, і певніше. До всього й ліс не скрізь підходив до берега. Зеленіли понад лиманом галявини, полискували чистими плесами прісні озерця, така первинна краса та свіжість напливали звідусіль, яку можна подибати тільки раннього передліття і саме там, де не ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним, чи захотів розім'ятися після кількаденного плавання, — полишив заклопотаних своїми клопотами дулібів та й пішов знічев'я берегом — спершу до зеленої галявини, далі загледів, що то — мокрий луг, і взяв ближче до лісу. Йшов, споглядав ліпоту довкружну, тішився, буянням зелені, торжеством життя на землі і ні про що, здавалось, не думав. А втім, ні. Раз тішився, виходить, думав. Ліпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо — до пуття не знає, а кличе. Хочеться привілля чи все ще точить, ніби шашіль дерево, невдача, те, що поїхав до ромеїв і опростоволосився в ромеях? А чи так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали його ромеї з людом. Однак і ромеїв припер до муру. Вибачались за вторгнення, сказали, пришлють слів і покриють вчинену розбоєм шкоду, складуть ряд про мир і злагоду між землями-сусідами. Бо не хочуть розбрату і січі з антами, бо знають, хто такі анти.
Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, і спинився. Перше, що впало у вічі, — синіло плесо між гіллям. Розглянувся — і затамував віддих: в озері, за зарослями, купалася дівчина. Сміялась від холоду чи приємного вдоволення і викидала поперед себе руки, одгрібала ними воду, вигинала біле на синій гладіні тіло, — таке біле і таке пружне та знадливе непорочно накресленими лініями, що князь як став, застигнутий, так і стояв, не зважуючись поворухнутися.
А дівчина не помічала, що не сама тут. Коли б помітила, не почувала б себе так вольготно і безборонно привільно; лягла горілиць, розкинула на воді руки, дивиться в небо і милується небом.
"Миловида!" — Князь розгледів нарешті вид її й пізнав. Якусь мить не міг втямити, що йому вдіяти. Стояти й дивитись не випадає — не молодець уже, а до того ж князь, привідця й совість усього люду, — і йти боязко. Примітить, що був тут, бачив її нагу — до стійбища не прийде, втече, палена соромом.
Діждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, і пішов пріч, удаючи, що нікого не бачив тут, нічого не знає.
А настала ніч — місця собі не міг нагріти в просторому княжому наметі. Лягав спати — не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бік, сідав — не сиділося. Мов дивне видиво, ставала перед очі й будила уяву ота русалка білотіла, дівчина з божественними лініями жіночих зваб. А найбільше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була поруч, через один намет, може, спала, а може, й ні. Ніч не пізня ще, а думати є про що. Ано, їй теж є про що думати.