— Придбаймо, мамцю, — Миловида вкотре уже бере матір за руку, яскою зазирає у вічі. — Такий ліпотний поеуд на торгу; так прикрасить нову нашу оселю..
— Чи я перечу? В нову господу і те, і друге, і третє потрібне буде. Та чи вистачить на все те збіжжя? Най пізніше, як придбаємо корівку.
Сидять мати з донею на покритому веретою возі і бідкаються, і сподіваються бідкаючись. А сонце все вище та вище підноситься у вись піднебесну, не просто гріє — припікає вже, і ті, що клопочуться торгом, змушені врешті-решт зняти з себе теплу вдяганку й освідчитись сусідові: "Ото днина, ніби не до зими, до літа хилиться". А торг іде собі, люд, як і зрання, вирує під стінами, і гомін того виру товідступає від заклопотаних старим як світ клопотом жінок, то знову накочується на них, стає зрештою звичним, чимось схожим на гомін бору в негоду.
Та ось і на ту звичність знайшлася у гаморі торжка незвична веремія: загули, засвистали віддалено, зрештою ближче і голосно, певно зближалися із ратайським кінцем, гудці, заволали, збираючи цікавий люд, речники, щедрі на кумедні витівки скоморохи. Чулись збадьорені вигуки, чувся регіт зівак, та над усе здіймався над торжищем і над тими, що сіяли гомін на торжищі, спів сопілок, дзвін гуслів, витинали на всі лади рожки та бубни.
— Люди, тиверці! — прорвався нарешті і взяв гору над гамом людським голос речника. — Нині у городі Черні, у князя Волота, велике свято: утинання волос отрочаті. Князь і княгиня хочуть поділити ту радість родинну з усім людом і просять його до столу на хліб-сіль. Чули? У городі велике свято! Князь і княгиня просять на хліб-сіль!
— А що то є, мамцю, — цікавиться Миловида, — утинання волос?
— А те, доню, що князевому сину виповнилося нині дванадцять літ. Від сьогодні він уже не дитина — отроча, піде в науку до дядька-навчителя. А це — знаменний день, перший крок на стезю, що веде до княжого столу.
— Отак? Овва, то то ж справді свято і неабияке.
Гудці наблизилися тим часом до їхньої хури й спинилися,затиснуті цікавими, гудуть-витинають на колінах, підбадьорюють скоморохів. А тим аби була музика: шпарко вибивають по-молодечому невтомними ногами, кумедно вихиляються всім тілом і ще кумедніше підморгують, кривлять зугарні на витівки пики. Людові тільки подай, люд за боки береться з реготу, а скоморохи стають уже на руки, йдуть по землі колесом.
Сміх, галас, регіт у стовпиську. Миловиді не все видно з воза, і вона підводиться, стає ногами на збіжжя, зазирає через людські голови.
— А погляньте, дівоньки, — чути звідтам голос, — і наша Миловидка тут. Гей, Миловидко, чи чуєш?
Дівчина оглядається в той бік, звідки кличуть, проте першою завважує молодців, а затим і дівок із Випалу мати.
— Йой! — жартує чи дивується. — Звідки біг послав?
— А все звідти, тітуню Купаво, з Випалу, — чемно вклоняються молодці, познімавши шапки. — Добридень вам!
— Добридень, добридень. І куди путь тримаєте?
— А так, на люд глянути, видовиськом потішитись.
— І стариня дозволила?
— Чом би й ні?
— Вам — нехай. А дівкам? Чули, Добромиро і ти, Мирославо? Вам теж, питаю, дозволили?
— Атож. Присяйбіг, тітуню. Ми ж не самі, з молодцями нашої вулиці. І Миловидку пускайте. Чулись-те, у князя свято, велелюдне віншування княжича буде.
— Зась! Вам дозволено, то йдіть собі, Миловидка не піде.
— Мамцю, — мало не плаче дівчина. — Згляньтесь та пожалійте, зозулько моя. То ж так цікаво, то ж раз на віку.
— І не проси, і не благай, — стоїть на своєму мати. — Ось-ось вітець повернеться, що я скажу йому? Це ж не в гончарний кінець, це до Черна.
— То ми заждемо Миловидчиного вітця, — стали на захист своєї ровесниці молодці. — Заждемо й ублагаємо, аби дозволив. Миловидка ж не сама, у гурті піде. Чи на нас покластися не можна, тітуню Купаво? Це ж не кудись — на свято йдемо. Князь Волот не дозволить, аби у нього на святі ганьбили когось.
Мати Купава гнівається, і так, і сяк відмагається. Та що вона вдіє, коли напосілися всі: і сусідські дівки та молодці, і власна дитина? Єдине, на чому стала і стала твердо, — ждатиме мужа Ярослава. Як він скаже, так і буде. Ано. Він батько родини, його слово над усе в родині.
II
Від княжого терема до соборного наместя в дитинці мало не третина поприща, а величальників і просто цікавих до урочистих подій у родині князя Волота не бракує. По один бік вистеленої витворами ткаль стезі стоять юрми люду градського і по другий теж. Та чи не найбільше їх, людей, як і охоронців ладу на пострижинах, на самім намісті, ближче до місця торжества.
Чи то достеменно знали, чи передчували: ось-ось почнеться свято, принишкли всі, і гості, і горожани, зирять у той бік, звідки має вийти отроча. Двері у терем розчинені настіж, величальниці біля порога вже, а то певна ознака: поява княжича ось-ось станеться. І передчуття не обманули тиверців. Першими вийшли на люди князь Волот і княгиня Малка, за ними йшов княжич Богданко у парі з своєю нареченою Зориною Вепровою, за княжичем і Вепровою правились, побравшись за руки, сестри Богданкові, княжни Злата та Миланка. Усі такі гожі і такі святкові, що незвичному до розкоші поселянинові, тим паче з околій, нічого не лишалося, як сказати про себе "йой" і затамувати подих. Князь і княжич були зодягнені в світло-сині, щедро вишиті на полах і по подолу каботи, озуті в червлені чадиги, княгиня, як і наречена Богданкова, — в білі, з заморської тканини туніки, поверх тунік — барвисті, кольору розпуклої троянди корзна. Княжни Злата та Миланка, значно молодші за Богданка і дрібніші одна одної, мали таке ж розкішне, проте іншого кольору вбрання. Голову кожної з жінок покривала дибаджева шапочка з хутряним околишем. Князь і княжич простували під сонцем простоволосі. Воно й не диво: князь-вітець мав здійснити посвячення, син-княжич — стати перед присутнім на посвяченні людом таким, як знали його усі дванадцять літ — з непокритими й незайманими до сьогодні кучериками. Вони ж... Боже Свароже! Вони такі шовково м'які, та буйні, та золотаві цієї погожої днини, що шкода й торкатися їх.
Як вийшли з терема, так і рушили на намістя — пара за парою. Ніби засвідчували тим свою кревну єдність.