— Кажеш, внуцю, маєш уже лада, хочеш брати з ним злюб. Що ж, горличко моя, то святе і непорочне діло. Рано чи пізно візьмеш його. Тільки ж... тільки ж для того мало хотіти, для того справді багато —треба й знати. Ти підеш у чужий рід і станеш родоначальницею нової родини. Чи відаєш, що маєш поєднати там звичаї роду лада і роду вітця свого, що мусиш коритися тим і не забувати цих?
— Хіба вони різні?
— Не вельми, проте й різні. Там своє огнисько і свій домовий. Коли понесеш родові лада добро, він не зречеться тебе, візьме під свою охорону. А зла і не помишляй нести, не приймуть тебе із злом. Перед тим, як ввести до оселі, ладо тричі обведе тебе довкола свого вогнища. Тямиш, навіщо? Аби не принесла в його домівку, туди, де панують звичаї його роду, чогось лихого. Отож як і до тебе прийдуть питати, чи згодна взяти із їхнім князем злюб, ти теж біжи мерщій до печі, залазь на неї або стань і колупай піч, проси огнисько-пената вітцевого роду, аби взяв тебе під охорону, оберіг від злих намірів чужого роду. Коли вони добрі, ті наміри, вогонь, що палає в печі, підкаже твоєму серцю: іди за князя, коли лихі, утримає.
— У Божейковім роді добрі, бабцю.
— Звідки знаєш?
— Бо Божейко добрий.
— Най і так. Чи бажаю тобі злого, внуцю? А проте не забувай: родина — боже повеління і божа благодать. Тож і роби її такою, щоб була благодаттю для тебе, лада твого, дітей твоїх, а ще — утіхою для кревних. Станеться так, що підеш до Божейка, не ставай ступнею на поріг і найпаче бережи вогнище, шануй вогонь. Він — совість кревних, охоронець злюбних і родинних вуз. А ще — житла вашого, щастя-долі під крівлею житла. Питала, чого шепталися тато з мамою, як закладали нову оселю. Скажу. Коли вже йде до "того, що збираєшся бути господинею, най буде так, скажу.
Десь поруч, схоже, що на крівлі, зненацька голосно й надривно закричав зловіщий. Миловида здригнулася й щільно пригорнулась до бабці.
— На свою голову, клятий, — підвелася стара й тричі плюнула в той бік, звідки донісся крик зловіщого.
Певний час наслухала ще, товчеться він на крівлі чи полетів. Аж потім, як впевнилася, що немає, заговорила:
— ...Оселя — не лишень місце, де живе під захистом вогню-пената рід, вона й жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про порятунок а чи поміч у біді може піднестися через димохід у захмарні висоти й стати набутком вищих богів — Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих добрих і світлих богів, під якими живе на землі, на ласку яких уповає люд. Зла сила, усякі там відьми та відьмаки, упирі, як і проводир їхній—Чорнобог, так і зирять, так і норовлять підгледіти, коли і де народжується нове огнисько, аби першими прибути туди, засісти там, шкодити, коли закладається оселя, шкодити й потім. Тому-то місце під оселю обирається таємно, глупої ночі, коли пропіють перші півні й принишкне, сховається по криївках темна сила. Беруть господарі тої пори півня найліпшого та найголоснішого, йдуть на місце нової господи, рубають півневі голову й закопують її на тому місці, де буде красний куток — покуть. То — жертва вогню-пенату, благання, аби туди, на місце нової оселі, перейшов її охоронець — домовий і став на захист житла, достатку в житлі, добробуту та щастя в родині. Туди ж кладуть пізніше, як закладають оселю, й зернята, аби родило на ниві й водилося в оселі, збіжжя, різани чи ногати, аби була багатою родина і її оселя. Коли ж поселяються...
— Ну, що роблять, коли поселяються, те й сама побачиш, — веселіше, ніж досі, сказала стара. — А про те, чого можеш і не побачити, скажу. Не скупись на жертви вогню, охоронцеві свого роду. Вони завсігди мають бути щедрі, та найщедріші — в день повороту сонця на літо. То день народження бога Сварога, а в день народження Сварог, як і сини Сварожі, найщедріші. Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось інший, бо замість добра матимеш зло. Заслабне хтось — лікуй біля печі чи на печі, ближче до вогню. А щоб вогонь і зовсім поборов мор, усяку нечисть, що засіла в тілі, кинь у воду вугілля з огниська і дай напитися тої водиці слабому, усю і всяку хворість зніме. Коли ж ні, звернись до вищого божества — сонця, місяця, зірок. А ще знай: поріг — межа, по один бік від неї діє божество, по другий — ні. Отож не подавай, чуєш, анікому не подавай руки через поріг. За ним пенат-домовий не має вже сили, і хто знає, доброму чи злому подаєш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселі. А ще й таке маєш знати: в хижі твоїй, одразу за порогом, всякий, будь він навіть тать, стає під захист пената-домового, його ніхто не сміє чіпати. Пролити в оселі кров — найбільший злочин, як і піти з оселі, стати ізгоєм роду — теж.
Миловида лежала тиха й безгомінна, здавалось, і не дихала.
— Ти спиш, внуцю?
— Ой ні, думаю.
— Так багато наказала тобі?
— А таки багато. Йой, бабцю, чи знаєте, як багато!.. А ви, — заговорила по миттєвій тиші, — ви з дідунем теж підете на нове подвір'я?
— Ні, дитино. Ми в своїй халупі доживатимемо віку. Коли й підемо, то тільки для того, щоб допомогти новому родові Ярослава перенести до господи її охоронця — домового.
— Ходіть назовсім, бабцю.
— Коли помремо, прийдемо.
— Йой!
— Чого — йой! Так завжди було, так і буде. Дідуньо прийде на місце прадіда-домового, я — при дідуні. Оберігатимемо оселю нашу, дбатимемо про добробут у роді та в оселі.
Казала и не зраджувала себе ані голосом, ані неминучим, здавалося б, зітханням. Так ніби усе те мало статися не з нею і не з дідунем, а з кимось стороннім, ніби взагалі нічого не мало статися. Аж моторошно робилося дівчині. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке питати?
Пливе у безвість невблаганна ніч, пливе й Миловида разом із ніччю, дідуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають із крівлі. Горнеться в дрімоту й ніжиться в дрімоті, а ніжачись, чує, як солодко їй від тих трелей, що витинає розбуджена раннім передліттям крапавиця. Це вже вона кличе її на ліси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув сніг, стекла вода у Дністер, а тоді вже. Чи Миловидка не піде? Чи їй не хочеться всього того — і тепла, і простору, і зіллячка-клечаннячка на польових та лугових просторах? Ба хочеться. Бо дівка уже, бо чує, як шумить і грає в ній великий шум, той, що окрилює думку і споює солодощами серце.