— Ано! Князь правду рече! — тисячоголосо відгукнувся люд. — Он звідки гнів божий і кара божа!
Волали б та й волали б звиклі до вічових змагань поселяни, домагалися б та й домагалися б свого, коли б князь знову не підніс над головою меча.
— Торгувати можна худобою, збіжжям, виробами рук своїх, торгувати ж благополуччям люду в ім'я власного чревоугодія, як і самим людом, — богопротивне діло і має каратися найвищою карою — смертю.
— Ано, найвищою карою!
— Тому й питаю вас: чи приймаємо це як закон і покон люду тиверського?
— Приймаємо! Віднині най так і буде: хто ставить чревоугодіє над усе, тим паче посміє торгувати благополуччям люду як і самим людом в ім’я чревоугодія, тому кара і смерть!
Князь почувався вдоволеним, може, аж надто, бо заговорив голосом, що перевищував голос самого віча.
— А ще питаю всіх: аби менше було спокус і жадаючих нажитися на наших поконах, чи не настав час назовсім зректися єдинижди забутого вже покону — приносити в жертву богам люд тиверський?
Ждав: зараз почує те, що й досі чув: "Ано, час!" — а відповіддю на його ждання була тиша. Німотна й тривала, мовби заворожив хто досі голосне тиверське віче.
— Може, я беру на себе занадто багато, — невільно понизив голос, — може, беру непосильне, одначе яко князь і верховний жрець ваш виношу на суд і цю речницю: чи боги на те давали людові життя, щоб забирати його в розквіті літ? Хто і коли чув від них: "Умилостивте нашу жадобу — і матимете благодать"? Чи не доста самим бути нежадібними, аби умилостивити богів?
Таки дійшли, мабуть, його казання до серця і розуму тих, що так уважно слухали: заворушились, загомоніли між собою, з усього видно, сподобалася їм речниця князя.
— Може, й так, — відповів за всіх старійшина, що стояв найближче. — Та нам не дано, княже, того знати. Віче покликане судити люд свій, не богів.
Он воно що! Не зважуються пристати до того, що радить. Бояться гніву божого і не зважуються пристати!
— Чи ми богів судимо? Річ іде про древній покон родів наших і люду нашого. Кому ж тоді переінакшувати його, коли не вічу?
— Покон поконові різниця, — стояв на своєму старійшина. — Ти, княже, верховний жрець землі нашої, чуєш глаголи божі, знаєш їхні повеління. Тож і суди, як бути з поконом, що оберігає нас від божого гніву. Ми не достойні судити про те.
Чув, його розбирає злість, такий, що й накинувся б на старійшин, коли б певен був: те, чого домагається, залежить тільки від старійшин.
— З Жаданом ви погодилися й принесли богам людські жертви. Зі мною не можете погодитись. Чи не скажете чому?
— Хоча б тому, княже, що тоді йшлося про дотримання покону, тепер — про зречення.
Ні, вони таки неможливі, ці тиверці. Зовні ніби й так, одначе ж не суттю. Чує серцем, не суттю!
— Гаразд, — змирився й понурив, чуючи себе приниженим, голову, — відкладемо цю розмову на інші, слушніші часи.
Підібрав поводи й ладився уже обертати коня й правитись до Черна, та осмикнув себе в останню мить. Чи так годиться завершувати віче? Не дівиця ж, щоб показувати всім, які має норови.
— Князь сказав усе, що мав сказати своєму людові. Чи все сказав князю люд тиверський?
— Ні, не все.
— То най каже, я слухаю.
Старійшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь молодший серед них.
— Казання наше стосуватиметься найголовнішого, княже: як житимемо далі? Люд третє літо підряд нічого не має із землі, до краю позбувся й худоби. Просили вже тебе, аби не брав данини, і знову змушені просити: утримайся від полюддя, не йди на полюддя, бо нічого не зможемо дати тобі!
Волота явно не тішило таке казання і все ж слухав старійшину уважно і думно.
— Я міг би те саме сказати, — заговорив перегодом. — Княжі житниці не такі вже переповнені, аби бути невичерпними. А дружина потребує свого, і оборона землі теж потребує свого. Та не те на мислі нині: чи порятує це люд, коли я знову не піду і не правитиму з нього правеж?
— Мабуть, що ні. Ось коли б ще волостелини...
— А що волостелини?
— Минулої зими стіною стали на захист своїх угідь. Коли й цієї так буде, біда жде всіх і біда велика.
— Це правда? — гостро поглянув князь у той бік, де купчилися здебільше володарі займанщин.
Ті — ні пари з уст. Хто потупив зір, хто удає, що його це не стосується.
— Я питаю, — не відступав Волот, — ми люди одного роду-племені а чи не одного? Можемо поділитися із змордованими безліттям поселянами набутками своїми чи не можемо?
— Нам немає чим ділитися, княже, — зважився один і сказав за всіх. — Наші ниви постигло те саме, що й поселянські.
— А ловецькі угіддя? Невже й ними не можете поділитися?
— Те не порятує поселян.
— То що ж тоді порятує нас?
— Порятунок один: зібратися купно й піти за Дунай, стезею склавинів. Фракійська земля — багата земля, прогодує тих, що є там, прогодує й нас.
Князь не поспішає перечити, хоча й погоджуватись не схильний.
— Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу ромеїв. А що ж буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? — слово в слово повторював сказане Добритові. — Хто захистить тоді дітей, жон, землю Тиверську? Чи відаєте, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?
— Чому на мачину? У вої підуть всі, хто здатний тримати меча. Себе прогодують і дітям, жонам здобудуть їжу.
Люд загомонів, з усього видно було — йому до смаку така рада, бачить у задунайськім поході порятунок для себе. А князь мінився з лиця. Гнівався безсилим гнівом і мінився. Боги, нащо караєте так цих нещасних? Вони й без того стоять над крутопаддю, а ви одбираєте в них останній розум. Глядіть, пристають до речниці володарів займанщин. Чи давно ж нарікали на них? Хіба не бачили, не знають: мужі ці ладні повести світ за очі, аби далі від своїх угідь.
— Допоки я князь ваш, — каже голосно і твердо, — не дозволю цього безумства. Коли волієте іти за Дунай, ідіть без мене, віддайте себе, роди свої, люд свій на поталу схильним до грабунків обринам. Я на грабунок не поведу!
Віче примовкло, схоже, що остудило наміри свої, а то й злякалося княжої рішучості.
Старійшини перемовилися, користуючись тишею, і вислали наперед свого речника.
— Що ж пропонуєш, княже?
— Не піду й цього передзим'я на полюддя. Важко мені буде, а все ж не піду, велю й мужам-волостелинам поділитися з людом останнім, що мають по клітях, зробити доступними для голодних ліси та водойми.