Сказав би хтось раніше: буде так і так, на стіну поліз би, перечачи, ще одне життя захотів би прожити, аби довести: то — неправда! А нині' на все пішов би, аби лишитися з-поміж свого люду й переінакшити ту неправду. Та ба, даремні потуги. Мине ця ніч, настане день — і хтось із них двох, він або Малка, має стати з волі жереба на жертовник і очистити своєю жертвою провину княжого роду.
Малка теж не спить, вийшла з ложниці й попростувала до дітей. Може, покликало котресь, а може, й так, надивитися востаннє. Чи до сну зараз, тим паче їй, матері?
Жаль стало її чи визнав за доцільне й собі побути з дітьми, ступив крок, другий до дверей і таки зважився, пішов слідом за жоною.
Сиділа вже біля найменшої розчулено-сумна й похила, така розчулена, одного позирку досить було, щоб збагнути: ледве стримує себе, аби не крикнути вселенським криком: "Боги! Як я полишу її, як піду від неї?!"
Знав: має потішити якось жону свою, а не знаходив ані втішного слова, ані потрібного вчинку. Єдине, на що спромігся в соннім царстві дитячої ложниці, підійшов і поклав на Малчині плечі благально-заспокійливі руки. Коли ж відчув, як покірно і як довірливо прихилилася до нього, якою ласкою озвалося на той заспокійливий доторк її ще молоде, в розквіті жіночих зваб тіло, застиг на мить і вже по тій миті сказав собі: "Якщо з княжого роду хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати: Малка визначена мені богами жона, мати моїх дітей. Вона була свого часу ліпша з ліпших, і не її провина, що вишукалася молодша та миловидіша за неї, така, що їй немає ані подоби, ані взірця. Чи такій жоні легко було відчувати себе покинутою, а відтак знеславленою і не лише перед дітьми, перед усім людом? Вона ж не хтось там — княгиня. Як він не подумав, що, зрікаючись Малки, плямує Малку, уподібнює її жбану, з якого випили хмільне вино та й викинули, мов непотріб! Не годна бути матір'ю... Зате є вже матір'ю. І якою матір'ю! Не кожна зважиться сказати: "В ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, на вогонь піду я".
Чим він виправдається перед нею і чи встигне виправдатись?
"Зречись Миловидки, — шепнув хтось збоку. — Бодай перед вогнищем зречись".
Аж сіпнувся, збентежений.
"Миловидки? Тієї, що носить під серцем моє дитя, що була і є для мене блаженством із блаженств? О ні! Нізащо. Чуєш, шептуне, нізащо! Коли вже сталося так, що не зумів і Миловидку зробити всіма визнаною жоною, і Малку не скривдити, покривджу себе. Вийду і скажу. "Я завинив, людове, я маю й піти на вогонь".
XXVI
Коли скачеш на коні і скачеш що є сили, навіть у спеку обдає прохолодою. Зараз же, перед світанням, вона і зовсім видається студеною. Відчутно холодить підставлені вітрові ланіти, дужим струменем вривається в груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'є з грудей, таки не може. Бо та тривога — не просто собі нагло розбуджений страх. То крик волаючого про порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, і разом з тим певність: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався той волхв від капища Перуна до сторожової вежі на Дністрі, розшукував княжича Богданка і утаємничував свої розшуки. Була б то примха людська, чи долав би заради неї таку відстань, та ще поночі, чи накладав би власним життям? Так і сказав, коли княжич не повірив речам його: "Є вищі за відраду-мсту помисли, отроче. Саме вони змусили мене піти до тебе й сказати те, що чув: Жадан накладає з Вепром. Володар Вепр пообіцяв жерцеві капища Веселий Діл, коли вволить його волю й зведе зі світу князя. Скачи й освідоми його. Най знає й поб'є супостатів перед тим, як іти до бога, а може, й порятує себе, коли знатиме: не з богом — із Вепром була в Жадана бесіда".
Вищі помисли... Вищі помисли! А де ж подів їх жрець Жадан? Зміняв на Веселий Діл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став між княжичем і його ладою, запер свою дитину й тримає в теремі, ніби в темниці, на побратима свого замахнувся, князя землі Тиверської воліє позбутися, аби лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!
Кінь був у милі вже, та Богданко не зважав на те, приострожував та й приострожував його, гнав та й гнав. Бо підганяла сполохана волхвом тривога, бо не ждав час. Надходить світанок, а на світанку все може статися. Сказав же бо волхв: князь і княгиня беруть жереб, хтось із них двох буде принесений богам у жертву.
Не дивувався тиші, що дрімала під стінами Черна — надворі тільки-но розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним зустріла його княжа сторожа при полуденних воротах. Зате був подивований і неабияк, коли переступив поріг отчого терему й пересвідчився: не сум полонив так намертво всіх, хто був під крівлею, полонив міцний на світанні сон.
— Мені потрібен князь і негайно, — по-мужньому твердо сказав челядникові.
— Не велено будити, княжичу. Отець твій тільки-но заснув.
— Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.
Бачив, повеління гне челядника в дугу і все ж наполягав, ба навіть дратувався тим, що його не вельми слухаються. Коли ж домігся свого та угледів перегодом: отець пробудився, іде вже на клич сина, і зовсім прогнав від себе невдоволення, поспішив уклонитися князеві.
— Невже це правда, отче? Невже ви з матір'ю стоїте перед вибором, кому з вас бути принесеним у жертву богам?
— Така воля люду, сину мій, а відтак і богів.
— Неправда то єсть!
— Як це — неправда? Було віче, і є ухвала віча.
— Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче і був підлий торг божим повелінням.
Князь подивований тим і не приховує свого подиву.
— Чия змова, звідки знаєш про те?
Богданкові не треба було дошукуватися слів, аби пояснити князеві, хто в змові і звідки знає про змову. Надто багато думав про неї в путі, надто виразно уявляв, звідки витікає і куди тече отрута злоби і згуби.
— І де той волхв? — обнадієно цікавиться князь.
— Пішов собі.
— Сказав та й пішов?
— Ано.
— І ти гадаєш, нам повірять без нього? Даремні потуги, сину.
— Як то даремні?
— А так. Є вже ухвала віча. Землю нашу постигає безліття за безліттям. Хтось провинився перед богами і вельми, спокутували вже ті провини тварі — дарма, спокутували люди — теж дарма. Настав час спокутувати родині князя. Люд покладає на це усі свої сподіванки, і ніхто не годен ані одмінити, ані переінакшити ті наміри.