Їй показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно було не з тиверських, із ромейських тканин: верх — світло-синій, підклад — пурпуровий. І одна, і друга тканина такі яскраві, так гріли своїми барвами очі, що не замилуватися тією яскравістю справді не можна. Та й шила, з усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловиді на плечі й поставила перед свічадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невільно вимовила звичне в речах: "Йой!"
— Корзно сподобається князеві, — сказала перегодом. — Ваша правда, майстрине, таку вдяганку лише ромейські імператори й носять.
— Еге?
— Атож. Живого імператора не випадало видіти, а на малюнку, в церквах бачила.
— Спаси біг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси біг! Я давно приглядаюся до молодої господині княжого оседку й ось що хочу сказати: коли є на те її добра воля та ще бажання можу пошити їй вельми ліпотне вбрання к зимі.
— За добрі бажання теж скажу: спаси біг. Одначе у мене, майстрине, немає з чого шити.
— Пробі! Зате у князя є з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до свічада та гляне, як личитиме їй.
Вона не зважила на Миловидині заперечення, накинула їй на плечі те, чим хвалилася, й поставила перед свічадом, а вже як поставила, світилась та й світилася, втішаючись майбутнім витвором рук своїх.
— Ну, чи не я казала? Та тільки такій пригожій вродливиці й личитиме це вбрання. Не шуба — замилування буде. Присяйбіг, дівонько гожа, одне замилування.
Говорила, а тим часом обміряла Миловиду, говорила й обміряла. Аж поки не відчула доволі-таки рішучий опір.
— Прошу вас, — дівчина відсторонила майстриню і так рішуче, що в тієї невільно опустилися руки. — Не треба. Я не заслужила ще в князя ані тунік, ані шуби одягальної.
— То заслужиш! — не поступалася майстриня і, здається, була щира з нею. — Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас, тебе — за вбрання, мене — за старанність челядницьку, ось побачиш.
Усе то правда: прихильність челяді — неабияка втіха серцю, одначе й біль також неабиякий. Чому це князь пустив про неї як про молоду господиню в Соколиній Вежі славу, а сам не їде? Ано, чому?
Що не день, то тривожніше думалось про це, а тривога сіяла у серці не тільки боязнь, зроджувала і жаль до себе. Куди їй податися, коли переконається, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що сподіватиметься тоді? На Випал і тітунин прихисток у Випалі чи на Божейкову стариню? Пробі, таж там своя біда і свої клопоти. Хіба не була, не знає?
Мабуть, задрімала роздумуючи, не почула, коли і звідки об'явилися на подвір'ї вершники. Тоді аж кинулась і схопилася притьмом, коли вловила вухом розмову, а в тій розмові вирізнила його, князя Волота, голос. Кинулася було до дверей, та одразу ж і передумала: чи вона така зараз, щоб виходити перед його очі? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила завжди гладенько зачесані коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед очі господаря поторочею із заспаними очима, відьмою із скуйовдженим волоссям? Мерщій двері на засув і прибиратися! На засув і прибиратись!
Мотнулася, мов на пожежі, вихопила з небагатої на набутки схованки найліпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спішно, як тільки могла, одначе й старанно, як тільки вміла. Чула, тремтить уся, знала, може виказати себе цим перестраханим тремтінням, та нічого не могла вдіяти. То над її силу, бути зараз спокійною, то, певно, й непідвладне їй.
На щастя, князь не поспішав до терема. І переодягтися встигла, і причесатися, і до стіни стала на часину, аби передати їй дрижаки свої. А передала чи принаймні оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо настигла й сполохала інша думка: чи то ж добре робить, що стоїть і жде. Волот — князь, і яко князь звик до того, що його зустрічають хлібом-сіллю, вітають із щасливим поверненням з далекої путі, а вона по клітях-закутках ховається, дрижаки роздає стінам. Господиня ж бо є, яка не є, а господиня!
Вхопила, скільки могла, аеру й пішла до виходу. Не затримувалась більше. Тоді вже, як прочинила останні двері, ті, що вели з терема, зупинилася на порозі і вклякла: на неї йшов із двору Волот, він був уже майже поруч.
— Прошу князя до своєї господи, — приклала руку до серця і вклонилася чемно.
Князь теж спинився, затримав на ній замилувано теплий погляд.
— Спаси біг. Чи все гаразд у господі, чи здорова господиня?
— Хвалити богів, усе гаразд. Челядь княжа на здоров’я не скаржиться.
— Ну, то й добре. Веди тоді в господу.
І провела, і роздягтись допомогла, і купіль-літепло приготувала. Потім звеліла челядницям накривати у гридниці стіл. Носили та й носили на нього страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братниці. Князь-бо не сам прибув, із мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут буде, а коли так, не всидить у теремі, чинитиме лови. Де ж про ті майбутні лови й поговорити, як не за спільною трапезою.
Миловида теж не присідала. І порядкувала коло столу, як накривали його, і наливала питво в братниці та припрошувала, коли мужі сіли за стіл, і стежила, аби трапеза була не якась там — княжа.
Бачила, князь Волот пасе за нею оком. І не хоче виказувати себе завчасно, і все-таки пасе.
Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипів за якимсь разом до того виду очима і не відвів уже їх.
— А Миловидка чом не п'є, не гуляє з нами?
— У мене, княже, є повинність.
Підвівся і відшукав для неї місце в застіллі.
— До дідька всяку там повинність! Гуляє князь, гуляють його гості, має гуляти й господиня княжого застілля.
— Одначе ж...
— Яке ще там одначе? Чи знає Миловидка, чому я не був на тризні по своїй матері, княгині Доброгніві? Через повинність. Чи відає, чому не досипаю ночей, не знаю услади-втіхи від дозвілля, все в ратних клопотах та походах, у думках про закон і благодать? Знову через повинність перед землею, перед людом Тиверської землі. То чи не доста їх, тих повинностей? Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я і мужі мої не просто собі трапезуємо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми справляємо тризну по матері моїй, княгині Доброгніві.