— Огненний боже, великий Сварожичу! Ти бачив гнів мій і бачиш муку. Одведи і заступи від усього злого й лукавого! Вирви із серця занесене злою личиною сум'яття, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі. Чуєш, Перуне? Не дай сплодитися і впасти ниць! Вік буду вірний і вдячний тобі, тільки не дай упасти ниць!
Князь і мужі його, надто мужі думаючі, не лишилися байдужими до того, що робилося і до чого йшлося в землі Тиверській. Он яка біда може постигнути, коли підуть від Меотіди обри, а земля в пагубі, люд занепав духом і змалів на силі, так дуже змалів, що коли дійде до чужинської навали, нікому буде меча зняти і заступити себе від напасті. Що тоді буде і як буде? Чи переживе Тивер таке лихо?
— Цього передзим'я доведеться не йти на полюддя, — казали одні. — З кого правитимемо правеж, коли біда видима і постигла всіх. Взяти нічого не візьмемо, тільки люд роздрочимо.
— А чим годуватимеш тих, кого доведеться кликати на січу з обрином?
Князь слухав ті суперечки і хмурився. Бо таки було чого. Один казав правду, а другий і поготів: чим годуватиме тих, кого доведеться покликати під свою руку, коли піде обрин?
Не сказав своєї речииці мужам, вислухав їх і повелів іти собі, думати далі.. Сам теж пішов і теж засів у теремі. Думав і ждав чогось, аж поки не діждався: на місто під Черном повалив звідусіль люд поселянський? Були там кінні, були й піші, одні при броні, інші голіруч. З усього видно: йшли усі і йшли так, як дозволяла маєтність.
Через поріг не забарився переступити покликаний князем воєвода.
— Що діється, Стодорку? Чого збирається люд?
— Послухи там уже, — кивнув у той бік, де збиралися, воєвода, — незабаром достеменно знатимуть і скажуть. Проте й без їхніх казань ясно: збирається віче.
— І хто збирає його? На чий клич сходяться?
— Певно, страх перед голодом кличе. Прийшов сказати, аби був обачний.
— Радиш не йти, коли покличуть?
— Ні, чом же. Не йти не можна. Одначе будь мудрий з людом своїм і не скупись на обіцянки.
А за стінами стольного града вирувало та й вирувало стовписько. Де суспіль кінних, де суспіль піших, де тих і других.
— Чи є вже люд із полуденних городищ? — питалися старійшини.
— Є, є!
— А з сіверських?
— Немає.
— Чом немає! Он тамечки, — показали осторонь. — Треба піти комусь і сказати, най шлють посланців.
— То ставмо вежі та й кликатимемо вже князя.
І знов завирувало місто, забігали ті, що були поблизу майбутніх веж. Одні копали ями під стовпи, інші несли колоди, свіжо тесані дошки та обаполи й клали поруч із копачами. Не забарилися зацюкати й сокири, та так дзвінко, що взяли гору й над гомоном людським? Лише іржання коней або чийсь аж надто голосний крик могли здолати те багатоголосе цюкання і то — на мить-другу, не більше.
Йшлося до обіду, і сонце що далі, то дошкульніше припікало з високості. У стовпиську людському й кінському, у тісняві без води і тіні дошкульність та була особливо відчутна.
— Кличмо вже князя! — радили найменш терплячі.
— Ано, кличмо князя!
Їм не перечили, одначе й не поспішали: не все було вже підготовлено до зустрічі з князем.
Коли розчинилися городські ворота і биричі, вихопившись звідти, зично оповістили: князь Волот, ліпші мужі вволюють волю віча й правляться на віче, натовп відчутно стишився, а далі зовсім занімів. Не те вразило його, що князь погодився стати перед тиверським людом і вислухати люд, вразило і, певно, найбільше, що був не в княжім убранні. Їхав на білому, граційно витанцьовуючому, мовби якесь заморське диво, коні, в білій, довільно розхристаній сорочці, в яскраво-червоних ногавицях і таких же червоних — з оксамиту — чадигах. При боці, як і при сідлі, аніякої броні. Поселянин, як усі, муж радний, як і більшість.
— Братіє! —виїхав наперед усіх стольник і вдався зі словом-привітом до тих, що юрмилися на місті. — Князь цілує старійшин, тисяцьких, шле уклін свій старостам ролейним, усьому люду тиверському!
— Низький уклін і тобі, княже! — вийшли наперед ті, що скликали віче й були привідцями на вічі. — Уклін і дяка за те, що вийшов на розмову з людом своїм. Біда прийшла в нашу землю. Ставай, княже, на вежу, аби всі виділи тебе і чули, хочемо раду врадити купно з тобою.
Пождали, поки князь вийде і стаие на вежі, що височіла супроти поселянської, й повели з ним голосну, аби всі чули, бесіду.
Не перебільшували, скаржачись на безліття, — воно й так без міри велике — і не нарікали ні на кого. Бо на кого нарікати, коли винуватці невидимі й незнані. Карають боги, лиш їм відомо, хто і чим завинив. Одна у тиверців утіха і надія — завинили не всі. Тому люд і зібрався на віче, хоче спитати князя: як врятувати від голоду неминучого і смерті повсюдної невинних — дітей, отрочат, тих, хто, хай і винен, все ж не так дуже, аби розплачуватися життям?
Багато, певно, думали перед тим, як іти на розмову з князем, — казали тільки діло. До всього й трималися достойно: бачили безвихідь свою, почувалися приреченими, а не хилились і не колінкували; прийшли он із яким проханням, знали: не хтось інший, тільки князь може порятувати від біди, а не втрачали гідності. Як не прислухатися до таких і не сказати: що можу, те зроблю?
А проте не одразу сказав так. Почав із того, що в князя не один клопіт. У них, поселян, тільки й турбот, що про множення худоби, про набіл у макотерах та жито в берковцях, їм тільки й гадки, що дбання про хліб насущний — для себе, дітей своїх, а йому, князеві, належить думати не лише про себе, родину, численну челядь і ще численнішу дружину, — він має дбати, аби стояла непорушною, перебувала в мирі уся Тиверська земля, аби була при броні і мала міцний дух, годовані коні дружина. Отож хай зважують на це і знають: не так просто князеві поступитися тим, що має взяти від поселян. Одначе князь відає й про те, яка біда постигла їх. Відає і розуміє: сам він не підпора Тиверській землі. Над ким княжитиме, коли голод видушить люд? Хто боронитиме землю, коли залишиться на ній лише з дружиною? Тому й зважується поступитися своїм: цього передзим'я не піде на полюддя і не правитиме правеж. Люд тиверський сплатить те, що заборгує, в наступні три літа.