— Тридцять п'ять тисяч лягло їх там, повстанців і просто люду цікавого, — завершував розповідь Констанцій, — чоловіків, жінок, дітей і навіть спокушених небувалими в Константинополі подіями іноземців. Хто був на іподромі, всі лягли від стріл чи мечів очолених Велісарієм та Мундом варварів.
— Ну, а на тому хоч завершилась вона, ворохобня?
— Де там. Кажу ж, не з доброї волі і не тільки в угоду сестрі подалися ми зимової стужі до Мізії, під твій захист, любий зятю.
— Були причетні до подій? — підозріло глянув на нього Хільбудій.
— О ні! Ми, сам знаєш, купці собі, люди мирні і заклопотані. Та й задоволені всім, однак прасини. А сокира імператора не жалує зараз нікого, тим паче прасинів. Стято голову Іпатію, його брату Помпею, не милує караюча сокира ані сенаторів, ані людей найзнатнішого походження. Одним рубають голови, інших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землі їхні конфіскують на користь імператора і церкви. Отож ми й поклали собі: піти з Константинополя, поки нагуляється мстива сокира, поки уляжуться злоба і страх.
Хільбудій не поспішав казати "так", проте й не зважувався відмовити Анастасіїним братам.
— Домівки ваші уціліли від розбою?
— Так, ми ж лишили там челядь.
— Було б ліпше, коли б вони згоріли. Ви згодні з цим? — обернувся спершу до Констанція, потім — до Іоанна.
— Звичайно. І все ж... сам розумієш, ніхто собі не ворог. Куди поділи б тоді дітей, майно?
— Коли потопають, про майно не думають. А діти... дітям справді треба десь бути.
Бачив, ждуть, що ж скаже на їхнє одкровення високопоставлений зять, намісник Фракії і прилеглих до неї провінцій — Мізії, Дакії. Тому й не став зловживати терпінням Констанція та Іоанна. Як не є, вони родаки йому. Було б порочним і нечестивим не допомогти їм зараз. Та й важити особливо нічим. Маркіанополь надто далеко від Константинополя, до літа сюди ніхто не поткнеться. А влітку Констанцій та Іоанн самі не всидять у схованці, подадуться на свої лодії, а з лодіями — за виторгом, на багдадські та китайські ринки.
Анастасія недовго жахалася по ночах та оповідала мужу пережите. Одне, мізійська оселя не поступалася затишком тій, що мала в Константинополі, а друге, присутність мужа, підвладного йому війська в Маркіанополі й поза Маркіанополем що не день, то надійніше утверджували в певності: пережите позаду, йому, як і всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем здавалася Хільбудію веселішою, а вже веселість повертала їй прибиті смутком зваби.
Він не нарікає на долю, коли по щирості, вдячний долі за те, що винагородила його саме Анастасією. З нею і дні приємно коротати, і на люди не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним дівчам, що є донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що та Феодора супроти Анастасії і чи варто згадувати Феодору?
— Ти радий, що я приїхала, так? — ніжилася коло мужа й старалася бути ніжною з мужем.
— Коли начистоту, вдячний навіть охлосу, що вигнав тебе з Константинополя.
— Ов! А коли б загинула?
— Про те не варто й говорити. Тоді я не тільки Константинополь, світ спалив би, помщаючись.
— Так дуже мила та рідна я тобі?
— Дуже, Анастасіє. Тепер тільки, коли побачив тут, зрозумів: я не перезимував би без тебе. Або знайшов би привід і подався б до Константинополя, або завив би з туги.
Горнулась і мовчала, чула, квіткою розпускається від ніжності й утіхи.
— Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всім, хай побачать, яка ти в мене є.
— Потім. Дай набути спокою, натішитись тим, що ти при мені, а я при тобі.
— Потім, то й потім.
— Ліпше... Ліпше буде, коли покличемо братів моїх, хоча б і завтра. Не забувай: вони самотні тут. А крім того, живуть усе ще в тривозі, чи все обійшлося, як треба, і чи обійдеться, як треба.
Хільбудій примовк на мить, думає.
— Скажи, вони справді аж надто завинили перед імператором?
— Чому аж надто? Ото тільки й провини, що прасини. Більше ніякої. Чи брати не казали тобі?
— Я наближена й обласкана імператором особа, Анастасіє, мушу напевно знати.
— То те і знай, що кажемо.
Десь пізніше вже вдячний був Анастасії за ту нічну розмову. Одне, додалося після неї певності: брати її таки не винні, а друге, зустрічі з ними і бесіди за вечірнім столом виявилися не такою вже пустою тратою слів та часу.
Якось зайшла мова про те, що родині Хільбудія не хотілося б іти з Константинополя назовсім. Та й руїни на вулиці Месе не можуть лишатися тривалий час руїнами. Рано чи пізно їх доведеться або продати комусь, або ставити на тому місці нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то — Месе.
— Ми можемо взяти цей клопіт на себе, — викликався не вельми охочий до бесіди Іоанн.
— То буде половина діла, — вхопився за ту обіцянку Хільбудій. — Та як зарадити другій половині: де узяти соліди?
— Намісник такого багатого краю бідкається солідами? — не забарився подивуватися Констанцій.
— Самі бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасія. Усе багатство дому нашого стало поживою вогню і охлосу.
— Хто взяв, той хай і поверне.
— Не розумію.
— Кажеш, узяв вогонь. То пройдись із вогнем по сусідніх землях і матимеш не тільки те, що взяв вогонь, а дещо більше. Кажеш, стало здобиччю охлосу. То чи тут, у землях Фракії, та Мізії, та Дакії ще, та прибрежної Скіфії, не такий охлос, як там?
Хільбудій звільна поставив на стіл братницю і так же звільна випростався у кріслі.
— Щось ти занадто мудруєш, Констанцію.
— Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багаті підвладні тобі провінції? Хлібом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Іоанном приженемо галери і вивеземо з половини на африканські ринки.
"Губа не дура, — відзначив про себе Хільбудій. — Не багато й не мало — цілу половину запросив. Це ж як, на його думку: я як намісник можу прийти до колона, містота, мортіта чи до багатого землевласника і взяти хліб, товар задаром?"
Не втримався, сказав те, що думав, уголос.
— Імператор, — не забарився з відповіддю Констанцій, — так і діє. Думаєш, кому пішла конфіскована в Іпатія, Помпея, іншої знаті земля? Імператору та ще церкві, котра назве його за це благочестивим. А ти — права рука імператора у Фракії. Чому б тобі не діяти так, як імператор?