Могутня течія підхопила коня з вершником, понесла навскіс до лівого берега. Важко пливти коню, та він звик до всього — і степи, і ріки, і ліси та болота — безліч доріг і стежок міряли його натруджені нога. Ось і берег. Піски, лози. А далі — дрімучі ліси.
Тільки звірячі стежки в тих нетрях, доріг нема. Та Ратибор рішуче поганяє коня, прямує до полудня.
Ніч стає ще густішою. Ніч і в душі Ратибора. Чорна змія залягла в нього біля серця. Свою лють він зганяє на мокрих боках коня, і той, мов ошалілий, несе його все далі від рідного Києва.
Погане діло задумав старший син вождя. Ой погане! Шлях його лежить до Рубіжної, до стану козар, яким продав він честь, товаришів, своє плем’я. Еге ж, вороги з охотою підуть на чорне діло! Вони давно мріють зовсім підкорити волелюбних яровитів, підточити їхню силу…
Ні на хвилю не зупиняє шаленого галопу Ратибор. Посилюється вітер, свистить в буйному гіллі, розгойдує віковічні дерева.
Жахливим вогнем палають очі зрадника, жар злоби пече серце, луною котиться в лісових хащах стукіт копит, лякаючи сонних птахів. Чорні хмари мчать у небі, то розходяться, то сходяться дивним страхіттям, наповзаючи на сріблисте коло місяця. Десь в заростях чується зловісне скигління сича.
Ой недобре віщує той сич!
3
Журно бринить вода за човном, в сутінках світанку пропливають мимо піщані кручі, порослі травами і лозами.
Святобор розплющує очі, підіймає руку, торкається нею до голови. Легше. Голова перев’язана чистим шматком полотна. Звідки воно? Хто це зробив? Еге! Це ж його неждана рятівниця. Ружа…
Ось вона. З веслом в руках. А де ж Корінь — батько її? Чому вони самі?
Ружа зустріла погляд хлопця, привітно кивнула. Зрозуміла запитливий вираз.
— Батько залишився в Київ Лові, — прошепотіла вона. — Не турбуйся, юначе…
— А сама ти хіба справишся? — непокоїться Святобор.
— Все буде добре. Спочивай…
Дівчина приязно всміхається, лагідні чорні очі проникають в саму душу юнака, тривожать схвильоване серце.
— Я вірю тобі, — тихо промовляє Святобор. — Ти така… дивна…
— Дивна? — широко розкриває очі Ружа. — Чому дивна?..
— Не знаю, — соромиться юнак, схвильований незнаним почуттям. — Я ніколи не зустрічав таких дівчат… Мені хочеться, щоб ненька Голеся побачила тебе. І потім… щоб не розлучатися… Ніколи…
— Кому не розлучатися? — не розуміє Ружа.
— Нам… удвох!
Ружа з несподіванки паленіє, перестає гребти. Потім щоки її бліднуть, але очі — гарячі, темні, мов ніч очі, палахкотять щастям.
— Ну, чому мовчиш? Хіба ти… не зрозуміла мене? Чи, може, такий, як я… негожий для дружини тобі?
Ніби спів соловейка, лине її голос, проникає солодкими п’янощами в груди:
— Я розумію, юначе… Поглянь — очі скажуть тобі про все… Тільки… хай вирішує доля…
— Хай! — радісно згоджується Святобор, знеможено відкидаючись на сіно.
Пахнуть трави, співає хвиля, вимальовуються в світлі ранку високі кручі над Славутою. Ще далеко до Києва, ще багато проток і вирів треба минути, доки Київ узнає про ганебну зраду.
— Може, відпочинеш, люба дівчино? Дай мені весло…
— Лежи, юначе. Набирайся сили… Хто знає, що чекає нас попереду?
Велике горе і нечуване щастя, незмірна печаль і славетна дорога! Ось що чекає вас на шляху життя, мужні, юні серця…
4
Не спиться вождю. Вже друга ніч, як нема Ратибора. Куди помчав він, де водить його недобре почуття зла і ненависті?
Вже давно помічав Кий, що з Ратибором не все гаразд. Старший син був погірдливий, замкнутий, зневажав простих людей — ремісників, хліборобів. Думалося батьку, що все це пройде в перших боях, що дружба вояцька, небезпека походів змінять крутий норов сина.
І ось — сталося страшне! Холодна рука жаху стискує серце Кия, свідомість його перебирає події останніх днів. Незрозуміло, дивно, нечувано! Загибель братів Кия, кращих дружинників, молодшого сина і, нарешті, несподіване чудо біля жертовника. Що ж таїться в замкнутому серці Ратибора, де він, чому не вертає додому?
Моторошно вождю. Щось давить його за горло. Він чує, знає… це смерть стоїть рядом і, сміючись, холодною рукою торкається до нього.
Відчепись, кістлява маро. Я знаю, що отруєні козарські стріли роблять свою справу. Навіть Глиця нічого не міг вдіяти з отрутою. І скоро мені доведеться лягти в землю разом з братами, поряд з сестрицею Либіддю. Я не боюся тебе, смерть! Однак зачекай трохи!..
Хай Київ вибере міцного, мудрого вождя, якщо син мій недостойний. Хай згуртуються знову сили яровитів, щоб земля рідна мала надійний захист. А тоді можна спокійно лягти в могилу…
Прекрасний краю мій. Може, ще багато разів народжусь я з ласки Світовида, і кожен раз без жалю помру, аби тільки ворожі ноги не топтали тебе, аби тільки малі діти весело щебетали по берегах Славути, аби тільки не розвіювалися пожарищами домівки яровитів!..
Кий підводиться на ложі, закутується в ведмежу шкуру.
Морозить. А потім відразу душно.
Покликати Голесю.
Ні, не треба. Хай спочиває вірна жона — вона теж одною ногою в могилі. Втрата Святобора зовсім доконала її.
Вождь дивиться в пітьму, за віконницю. Дивно, казково пливе по темному небу місяць, поринає в пелену хмар, знову виходить. Далеко по воді Славути тягнеться чудесна срібна мережка, ніби добрі духи тчуть там дивовижну дорогу в чудове майбуття…
Майбуття! Що таїш ти в собі? Що готуєш ти моєму племені? Які муки, страждання чи, може, великі радості і щастя? А чи прийде хоч в далекі часи спокій і незатьмарені дні для нащадків? Чи завжди треба буде гострити мечі і кидати рала, щоб захищати рубежі землі рідної?..
Ніч мовчить.
Думки, мов кажани, обсіли голову Кия, розпирають череп.
Сину, де ти? Що хочеш, чого прагнеш? Невже чорні думи твої перемогли добрі слова батька і ніжну любов матері?
Знову вождь безсило опускається на спину, втомлено заплющує очі…
Раптом надворі гримнули двері. Брязнула зброя. Почувся голос Ратибора.
Кий стрепенувся. Прийшов. Повернувся син!
Відчинилися широко двері, і до світлиці вступила темна постать сина. В примарному світлі місяця його бліде обличчя дивно посміхнулось.
— Батьку, — глухо сказав син. — Пробач мені. Недобрі почуття штовхали мене на різкі слова. Я довго думав… і зрозумів свою помилку… Пробач!