Сини Світовида

Сторінка 2 з 32

Бердник Олесь

Духовид підійшов до Глиці, схопив сильною рукою за ремінь і різким рухом повернув вояка до ідола. Маленькі очиці торжествуюче і злобно блиснули.

— Відмовся від ворожих думок, Глиця! Покайся перед родом! Клянися вірно берегти заповіді племені, слухати старшин і жерців — може, тоді Ведмідь помилує тебе!..

— Покайся, Глиця! — заголосили жінки в юрмі.

— Покайся, сину, — похмуро обізвався батько, не піднімаючи очей від землі.

Глиця презирливо зиркнув на духовида, відступив від нього, огидливо пересмикнувши плечима. Потім поглянув на ясне кружало сонця і важко зітхнув.

— Темні і глухі люди, — сказав Глиця тихо, але слова його чули всі, — не бачите ви ні другів, ні недругів, не чуєте ви ні щирого слова, ні підступної бесіди. Чорний дух полонив ваші серця, закрив від ваших очей ясне проміння сонця! Вороги нападають на роди яровитів, полонять наших жінок і юнаків, убивають дітей і старих. Єднатися треба в ці дні, єднатися, гуртуватись, щоб загородити дорогу напасникам! А ви думаєте тільки про себе, про свій рід, доки мечі степовиків не нависнуть над вами!..

— Чули?! — гримнув духовид, заглушаючи голос Глиці. — Ти не хочеш каятися, а знову ображаєш весь рід брудними словами! Ти хочеш бути розумнішим і вищим від старшин, від батьків своїх! Досі вони мудро берегли рід свій од напасті і голоду, дякуючи піклуванню богів, так буде і далі! А ти захотів віддати нашу волю, наші багатства у володіння іншим вождям яровитів, зробити дітей Ведмедя прислужниками чужих родів!

— Смерть йому! — грізно заревла юрма, потрясаючи руками в повітрі.

Глиця з-під брів поглянув поперед себе. Серед того лісу рук були й руки батька й братів. Значить, ніхто не зрозумів Глицю, ніхто не відкрив очей своїх, слуху свого назустріч його словам.

— Прив’яжіть його! — пролунав наказ духовида.

Двоє помічників жерця схопили Глицю і потягли його до кам’яного стовпа. Довгим міцним ремінням прив’язали вони жертву під ідолом Ведмедя, внизу наклали велику купу сухого соснового та дубового гілля. Тим часом духовид в заглибині посеред жертовника, біля купи черепів, викресав у сухий мох вогню, розвів маленьке курище. Густий дим тонким сивим пасмом звився над помостом і потягся в небо. Юрма завмерла, проводжаючи настороженими поглядами той сувій. Духовид одступив крок назад, радісно закричав, показуючи рукою вгору:

— Боги приймають жертву, сини Ведмедя! Ви бачите — дим підіймається прямо в небо?!

Натовп яровитів заколихався, всі дружно впали на коліна. Доля Глиці була вирішена.

Духовид звичним рухом витяг з-під шкури ведмедя бронзовий келих і довгий ніж, підійшов до жертви. Намагався зустрітися поглядом з поглядом Глиці.

— Покайся, — прошипів злісно жрець. — Одне тільки слово…

Глиця не відповідав. Він дивився понад головами юрми, понад валунами і деревами, на ясну блакить небес. Ніби вбирав перед смертю в душу свою всю ніжність, всю широчінь, всю чистоту бездонної глибини.

"Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи…

Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…

Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…

Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…"

Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…

Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…

3

Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…

Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки?

Глиця розплющив очі і вражено скрикнув.

Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам?

Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!..

Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом.

На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття.

— Сину! — аж застогнав батько. — Прости!.. Боги покарали нас за тебе!

— Тату!

— Зараз! Я розв’яжу тебе! А-а-а!..

Ніби сердитий джміль, завила козарська стріла і вдарила прямо в спину батька. Він захитався, випустив меч, тьмяніючим поглядом намагався зустріти очі сина.

— Тату!!!

Даремно! Важко впав старий яровит, прикривши широкими грудьми вірний меч. А сини Ведмедя вже ледве тримаються, втрачаючи під ударами козар кращих вояків своїх…

Глиця болісно дивився на побоїще, і сльози котилися по його щоках. То були сльози жалю і безсилої ненависті. Як швидко справдилися його слова! Ворожа навала впала зненацька, як грім з небес! Як жорстоко розплачуються сини роду Ведмедя за жахливу необачність, за злочинну нерозумність! Якби стояли на рубежах племен згуртовані бойові дружини яровитів, не посміли б степовики плюндрувати городища полян і древлян!..

Жорстокий бій закінчився. Десятки трупів встилали широку галявину. Живих вояків і молодих жінок козари зв’язували довгими мотузками, лаштували в ряди за своїми кіньми. Малих дітей і старих яровитів вони виловлювали поміж деревами і з криками проколювали кривими шаблями.