Сини Світовида

Сторінка 10 з 32

Бердник Олесь

Кінь довго стояв осторонь, жалісливо блимаючи чорним оком, ніби ждав, що господар встане і поїде далі. Та вояк лежав непорушно. Над ним в повітрі закружляли ґави, з пронизливим криком почали сідати на груди. Над рікою попливли вечірні тумани, серед лісової хащі впали сутінки. Сонце скотилося за ліс.

Тоді кінь почав щипати травицю. Пасучись, він поступово наблизився до кущів прибережних лоз і зник між ними.

Чорний вершник знову насторожився. Ґави біля трупа сполошилися, розлючено каркаючи, закружляли над берегом. Очерет ледь помітно захитався, і на кручу вискочила лисиця. Вона обтрусилася, повела довгим носом навколо і рушила вздовж берега.

Вершник аж перехилився наперед, намагаючись розглядіти лисицю в темряві. Він ясно помітив на ній шкіряний нашийник. Лисиця раптом зупинилася, тривожно понюхала повітря.

Вершник підняв лук, натягнув тятиву. Потім раптом відкинув зброю геть і виступив з кущів. Лисиця напружилася, приготувалася до стрибка. Чорний вершник відкинув запону з обличчя, тихо промовив ласкаве слово. Лисиця занепокоєно помахала хвостом, притислася до землі.

— Тоця! Тоця! — примовляв вершник, наближаючись до звірини.

Лисиця тривожно оглянулася, понюхала димне повітря і нетерпляче затанцювала на пружних лапках. Вершник рішуче стрибнув до неї і схопив за ошийник. Лисиця пронизливо завищала, завертілася гарячим клубком в його руках. Вона вже зрозуміла підступ цієї людини, яка знала її ім’я і мала знайомий запах. Гострі зуби звірини впилися в руку вершника. Почувся крик болю. Лисиця вирвалася і метнулася геть, залишивши в руках людини сувій шкіри.

Чорний вершник схопив лук, розлючено лаючись, спустив тятиву. Тремтлива стріла, пронизавши пітьму, погналася за рудим клубочком, що зникав у пітьмі. Почулося болісне гавкання.

Вершник радісно кинувся до коня, одв’язав його, скочив у сідло і помчав у той бік, куди побігла лисиця. Поміж кущами верболозу помітив чорну пляму. Нагнувся, придивився. То була кров. Але самої звірини нема! Значить, вона не вбита!..

Чорний вершник вдарив коня і помчав далі. Пружні віти хльоскали по обличчю, темрява скрадала виднокіл. Ні, не побачиш лисицю в кущах, якщо вона навіть і здохла де-небудь!

Кінь зупинився. Вершник відкинув чорну запону, наблизив до очей шкіряний сувій, одірваний від ошийника лисиці, потім сховав його за пазуху…

…На світанку чорний вершник зупинив спітнілого коня в глибокому яру, недалеко від київського городища. Густа стіна ялин стояла непорушно, ховаючи тишу ночі. Поміж деревами спочивали, ліниво похитуючи сивими боками, ранкові тумани.

Вершник підвівся на сідлі, кілька разів прокричав вороном, повертаючись в різні боки. В яругах стривожено заметалася луна і знову причаїлася десь в хащах.

З-за товстелезного стовбура трухлявої верби виступив кінь з іншим вершником, який мовчазно підняв руку. Обидва коні зблизилися. Чорний вершник хутко висмикнув з-за покривала два шкіряні сувої, подав їх невідомому. Понад ялинами полинула, ніби гадюче сичання, швидка, тривожна розмова.

— Одного посланця забив. Твій задум удався!

— Звідки другий сувій?

— Він був на ошийнику Тоці.

— Лисиця?

— Так. Я поранив її. Не знаю, чи добігла вона до Києва…

— Пусте…

— Хто його зна… Голеся може догадатися, і тоді дружина молодих вояків рушить…

— Не рушить. Я затримаю їх ще на день. Цього досить?

Чорний вершник задоволено хитнув головою.

— Але як ти зробиш це?

— Ми випустимо Яркона, — прошепотів невідомий. — Чекай його тут і зробиш все… що потрібно…

— Розумію…

— А тепер… я їду. Молись богам. Досі вони були милостивими.

Невідомий круто повернув коня, пустив його вскачки, розбиваючи шаленим галопом густу стіну туману. Чорний вершник мить постояв непорушно, прислухаючись, потім втомлено скочив на землю…

3

Голеся, старенька жінка вождя, не спить. Тінню нишпорить вона по світлиці, прикладає руки до сухих грудей, мов намагається втримати неспокійний стукіт серця.

Тиша і спокій навколо. Городище спить. Що ж гнітить Голесю? Хіба вперше Кий б’ється з жорстокими ворогами? Хіба не завжди він повертався з перемогою, несучи на мечах дружинників славу племені яровитів, а для Києва багату здобич? З того часу, як від рукою Кия об’єдналися десятки яровитських родів, вже не плюндрували козари, ні огри рідних городищ, не вели в тяжку неволю жінок і юнаків. Одне тільки ім’я Кия змушувало тремтіти хитрих і підступних ворогів.

Еге ж, так було довго. Доля не покидала родів Кия, Щека і Хорива. Благословення богів витало над київськими кручами. Все це згадує Голеся, втопивши задуманий погляд в пітьму. Та думки не заспокоюють серця. Тяжко-важко Голесі. Неясні передчуття гнітять душу, каменем давлять мозок. Вже чотири дні, як вирушили дуби з дружиною вниз по Славуті проти козар, але жодної звістки нема від Кия. Мовчить ріка, мовчать ліси, мовчать степи, мовчить земля… і лише серце квилить, мов чайка над Славутою, стискується невимовною тугою.

Голеся припала до віконного отвору. Напівпрозорий бичачий міхур пропустив бліде сяйво місяця, по сухорлявому обличчю жінки поповзли зелені плями. Десь у Вовчому яру серед гущавини лісу тоскно завив вовк. Потім в темряві, над городищем, протяжно каркнув ворон. Голеся здригнулась, відступила назад.

— Що ти віщуєш, проклятий птах? — заламуючи руки, прошепотіла вона.

Знову все затихло. Тільки сумно-протяжно бринів нічний вітерець у верховітті дерев, та місяць прокладав сріблисту дорогу в пустотливій течії Славути.

Може, помолитись? Боязко. Кий суворо заборонив Голесі даремно тривожити богів.

— Я люблю дякувати богам, а не просити у них допомоги, — завжди говорив старший вождь.

Голеся поглянула в кут, де стояв ідол Перуна. У відсвіті місяця блищали його золоті вуса, байдуже темніли чорні заглибини очей. Напевне, Перун знає про все, що тепер діється з коханим мужем. Він бачить кожен його крок, радості і невдачі. Одне тільки слово, одне-єдине бажання бога блискавиць, і сотні небесних стріл посиплються на поганих козар. Ну чому не можна так зробити, нащо залишати на полі битви кращих вояків своїх?

Серце, не муч себе. Вилий тугу перед вівтарем…

Голеся ступила кілька кроків до ідола. На своєму ложі неспокійно заворушився Святобор.