Гомін, запитання і вигуки перервали гарячу промову.
Яких би поглядів не тримався кожний із тих молодих людей, що зібралися тут, у гейдельберзькій читальні, усі без винятку обурювалися і хвилювалися. Борець за визволення Італії! Гарібальді! Його життя в небезпеці!
— Колеги! Тихше! — вигукує дзвінко промовець.— Увесь світ обурений. В Америці, Англії, Швеції — скрізь відбуваються мітинги, і всі вимагають звільнення Гарібальді. У Лондоні робітники оголосили збір "пенні" на допомогу Гарібальді. Є пропозиція допомогти Гарібальді!
— Як? Чим? — знову знялась хвиля голосів. Що можуть зробити вони, російська молодь за кордоном?
— Є пропозиція просити нашого Миколу Івановича Пирогова поїхати до Гарібальді.
Це було дивовижно і водночас просто.
— Просити Миколу Івановича, просити професора Пирогова!
— Колеги! Прошу слова. Та тихше, я не можу всіх перекричати! — схопився Якобі.— Я пропоную зібрати гроші на поїздку. Адже ви самі знаєте, наш професор не з багатіїв. І негайно послати делегатів до професора.
Кожному здавалось, що від його студентського франка залежить життя Гарібальді. Старші давали більше, студенти, не соромлячись, нишпорили по своїх кишенях, позичали один в одного: "До стипендії внеси за себе і за мене".
— А хто йде до Пирогова? Кого посилаємо?
— Звичайно, Модзалевського! Йому й карти в руки.
— Гаразд,— з радістю погодився Льова.— Тільки додайте Якобі на допомогу.
— Я боюся Олександри Антонівни, дружини Пирогова,— пожартував Якобі.
— От таке, а ще колишній військовий!
— А ви, хлопці, поділіться: один хай говорить із професором, а другий заговорює професоршу!
— Та що ви, вона розумна жінка!
— А професора їй однаково од нас не вберегти!
Настрій був піднесений, бадьорий.
* * *
Ще у вікно Олександра Антонівна Пирогова побачила двох молодих людей, що наближались до їхнього будиночка. Вона їх знала, і серце одразу закалатало. Даремно їй заздрили вінницькі дами, коли дізналися, що з тихого хутора "Вишні", де жили вони після відставки чоловіка з попечительства Київської учбової округи, Пирогови їдуть за кордон у Гейдельберг. Як це вабливо лунало, і багатьох брали завидки!
Вона-то знала — може, для когось іншого нова посада чоловіка була б просто почесною, а Гейдельберг став би тихою заводдю, спокійним відпочинком на старості, прогулянками під віковічними липами у гейдельберзьких парках. Але ж не для її чоловіка! Обоє вони розуміли, на це сподівалися і в Петербурзі,— може, цей Пирогов нарешті вгамується!
Бідолашні дружини великих людей! Він не приховував від своєї нареченої труднощів, які на неї чекали. Наука — от що для нього найперше й найголовніше в житті. А вона, його дружина, мусить створювати умови, щоб він увесь міг віддатися своїй діяльності. Адже наука у нього ніколи не була відірвана від життя. Праця в госпіталях, севастопольська кампанія, він був справжній подвижник у своїй роботі, у науці.
Можливо, немало жінок заздрили "багатому" життю дружини академіка. Та це було просто смішно! Про яке багатство може бути мова?
"Сашо, ми повинні виховувати наших дітей, дати їм добру освіту і завжди відкладати щось на допомогу бідним",— так він їй писав і казав, коли вона, захоплена його статтею "Питання життя", згодилась вийти заміж за некрасивого, немолодого, суворого, навіть сердитого на вигляд, удівця з двома синами.
Вона мала одразу стати їм дбайливою і ніжною матір’ю. Він чекав цього від неї. Він написав тоді вірш — так, так, багато хто здивувався б, дізнавшись, що він пише вірші. Вона пам’ятає — він і тоді ходив у незграбному пальті-сюртуці, зніяковіло дивлячись з-під насуплених брів завжди серйозними і зіркими очима, в яких несподівано вона прочитала і біль, і чекання, і вагання, незграбно простягнув їй вірш — "Мати-мачуха".
Вона зрозуміла його, зрозуміла, який тягар бере на себе, і згодилась на все. Вона зрозуміла його вимогливість поряд із безмежною людяністю, а про розум — що ж казати про розум Пирогова!
Ох, може, не з усім вона впоралась, може, не завжди була на висоті. Інколи намагалась для сім’ї (звичайно, для сім’ї, а не для себе!) заощадити гроші, які він віддавав на ліки хворим, на догляд за хворими, інколи хитрощами зберігала його короткий відпочинок від сотень жадаючих його порад. Ні, нелегко бути звичайній жінці дружиною Пирогова!
Одразу і тут, у Гейдельберзі, почалися його лекції. Їх відвідують не тільки медики, а вся російська молодь, якої так багато в Гейдельберзі. Вечорами часто збираються у нього, і вона спочатку не могла звикнути до велелюддя, до суперечок. Вони сперечаються навіть із ним, своїм професором, Миколою Івановичем Пироговим, таким авторитетом для всієї європейської науки?! І він не ображається! Згодом вона відчула, з якою любов’ю і довір’ям ставляться до нього. "Це наш патріарх!" — вирвалось колись у Льовушки Модзалевського, який тільки-но в кабінеті щось палко заперечував Миколі Івановичу.
— Ах, Сашо,— казав їй чоловік, — коли б там у Петербурзі нагорі зрозуміли: студенти — це ж барометр нашого суспільства. Кажуть повсякчас про повагу до старших, а не хочуть знати, що й молодь треба поважати, розуміти...
От і в Києві він захищав завжди своїх студентів, а тут, вона ж знає певне, всі мають стосунки з Лондоном. Це ж при ній той невеличкий Якобі раптом хитро спитав:
— А ви не читали, Миколо Івановичу, яку статтю в "Колоколе" написав про вас Герцен, про ваші проводи з Києва?
Микола Іванович стиснув губи і перевів розмову на інше.
Якоюсь жіночою інтуїцією Олександра Антонівна, побачивши у вікно Модзалевського і Якобі, відчула, що вони йдуть до чоловіка у важливій справі. Льовушка, правда, їй подобався, такий приємний,, чемний, завжди веселий, він з усіма знаходив спільну мову. Але зараз щось незвичайне було в його погляді. Краще, коли б чоловіка не було дома або, принаймні він спав би, і можна було б сказати: "Панове, на жаль, професор відпочиває".
На жаль, Микола Іванович і дома, і, звичайно, не відпочиває.
Микола Іванович сидить над своїм звітом міністрові Головніну.
Його звіти абсолютно не схожі на офіційні формальні відписки... Адже молоді люди, з якими він має справу,— майбутні професори російських університетів.