Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
— Хороший самовар. Справжній тульський... Так що молодці, хлопці!
...Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт,— і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
...— Чого ви замислились?
До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
...— Сіла?
— Сіла!
...Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
— Чого я задумався?
І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла, знизивши голову: покірно, як на Голгофу.
...Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.
Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на "Лілюлі". Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна.
...Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо...
ФІНАЛ
...Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли:
— От що: хочу новину сказати... Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?..
Ви думаєте так: гу-у-у?..
Льоля сказала:
— Ну, да... Він чудово придумав. Скажи, Альошо!..
Всі причаїлись, слухали. ...Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
— Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п...— у-у!
Альоша так чітко протягнув на "у" площадне слово, що майже всі підскочили.
Льоля фаркнула.
Всі фаркнули.
Товариш Пупишкін закричав:
— Скоріш ведіть його... він п'яний!..
Товариш Огре підвівся:
— Альошо, ходім додому...
Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
...Некрасивий карлик мовчав.
ЕПІЛОГ
До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі города о другій годині зимою в п'ятім році нової ери, під Новий Рік по новому стилю, "в стилі" уесесер — шумували вулиці…
...І думалось, що савояри — убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
...Далі шум стихав.
І нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.
З півдня на город насідав туман
...Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зідхнув. Потім спитав:
— Ізмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Огре сказав:
— Ні.
— А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.
Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
І спитав — трохи патетично — товариш Огре:
— Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
— Не знаю.
— А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
...Підходили до Тайгайського мосту.
Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депа чути задумане шипіння.
...Над Тайгайським мостом — далекі — зоряні верхів'я, і їх прикрив туман.
...Ішов Новий Рік.
Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як "Світлана",— не весело на цілі довгі — короткі місяці.
...Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.
...Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.
Раптом із станції вилетів потяг.
...А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
— Гу-у!..
...Сказав товариш Огре:
— Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
Сказала Льоля:
— Води в графині нема. Хай набере з крана. Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п'єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
...А за стіною мадам Фур'є, очевидно взяла віолончель.
І знову чути було зажурну пісню з Бордо — з далекого города загоризонтної Франції.
Мадам Фур'є, мабуть, стрічала Новий Рік.
АРАБЕСКИ
IX слово
Г о р о д.
Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики — так, здається — в трикутниках цифр: будинок на розі, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали переді мною теплі образи, як хрустальні дороги, як прозоро-фантастичні леденці (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я люблю Еспанію, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пізнаю й кохаю город не так, як інші, тому що город — це Сервантес Сааведра-Мігуель, тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжірських піратів. Тому підходить до мене Марія і каже:
— Nicolas! Я читала сьогодні еспанські новели, і я скажу: Мартінес Сієрра — моя радість, бо в його новелах маленька музика, мелодія слів, як оркестр моєї душі, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жевріють зорі: падають на ягоди крізь темну темряву літньої синєблюзої ночі й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартінес Сієрра — маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанію.
Ми зупинилися на мосту. Гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари. Тоді Марія дивиться на далекий огонь, що горить на костьолі, і творить поему. Гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари.
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.
О Мартінесе Сієрра! Тобі, музичному музикантові, твоїм новелам, де звучить така широка й радісна весна, де міріяди міріядів голубих метеликів над гармонією моєї душі,— тобі шлю із своєї чумацької країни привіт. О Мартінесе Сієрра! Не тільки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова — я теж естет. Я вірю, що на душі зійдуться десь у міріядах міріядів голубих метеликів, у цій голубій хуртовині, коли серце так енергійно стисне, наче таємна мавка розказує океанну казку, коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моєї чумацької надзвичайної країни. О Мартінесе Сієрра! Про що розповім тобі? Чи розкажу тобі, як співають наші дівчата біля шведських могил, коли пісня з буряків, як сіроока жура, як геніальний Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобі, як повільною ходою бредуть круторогі воли з молочної ферми? Чи сплету тобі вінок із польових дзвоників — з подій: як була, як пройшла, як гриміла, як народжувалася молода епоха? Ішла м'ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри із сходу — сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Через перевали, з азіятського степу, з глухої тайги, летіли: депеша за депешею.