Та нема в світі гірш нікому,
Як бурлаці молодому,
Гей-гей, як бурлаці молодому!..
Голос немов чужий, якийсь далекий ніби... Він прочитає зараз, що обіцяв, ще розпитає трохи про ті далекі, залиті кров'ю гори, переночує і вранці рушить далі... Що за напасть? Забув початок "Льоху", сиріч містерії...
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті...
Попереду, неподалік, з'явився освітлений квадрат вікна, і він зітхнув полегшено...
...Краще б він був найняв якусь підводу, щоб перебратися із Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що віз його, найшла якась стихія погомоніти, й Тарас, згадавши свою недавню поїздку в Київ, так знервувався, що знов відчув, як біль розходиться йому по тілі мороком. Місяць Андрій виходжував його в своєму домі, дозволив, як покращало, поїхати на кілька днів до Києва і скласти звіт комісії й тепер привіз — здорового — у затишний і дружній дім Самойлова, оскільки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свій кабінет, із грубкою, що так ласкаво гріла, господаря, що був тактовний, тихий і ненабридливий, і господиню — лагідну, мов рідна мати. Та, попри всі ці блага, душа його не мала й години спокою. Нарешті це помітив Степан Никифорович і, стурбувавшись, зайшов надвечір уже на восьмий... ні, на дев'ятий день до гостя в його кімнату.
Тарас сидів і грівся, оскільки кожен вечір його морозило.
— Нездужаєте? — спитав Степан Никифорович.
— Сам не збагну... Щось діється таке зі мною...
— Живіт болить чи груди?
— Якийсь увесь зболілий ніби, збуджений... Погано сплю... Душа болить, напевно...
— Вам тут у нас погано, може, то ви скажіть...
— Чудово! Спасибі вам... Можливо, прийшла пора...
— Ну що ви! Я ледь не вдвічі старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший...
— А правда, що двадцять років тому ви теж були між декабристів? — спитав Тарас, коли господар сів у глибоке крісло біля вікна.
— Свобода вабить многих... — ухильно мовив Степан Никифорович. — Дворяни теж, козаче, не всі собачники...
— Розмови люблять вельми, а як до діла... — різко сказав Тарас.
— До діла той шпетніший, кому пече.
— А совість де? Де гідність? Не гонор — справжня гідність, яка веде на бій, на смерть?..
— Настане час урочий, і всі до зброї візьмуться.
— Ніщо саме не настає.
— Бог править світом, знає, що і коли...
— Никифоровичу, бог нас забув! Завів в ярмо, подержав, доки занози вставили, і соб-цабе!..
— Ви нетерплячий вельми і запальний. Чекати теж потрібно вміти...
— Я вільний вже, я міг би і зачекати, а як то їм, невольникам, моїм братам!
— Не всім же їм сутужно... Мої, скажімо, люди...
— "Мої"! А може, їм не хочеться чиїмись бути, може, вони бажають жити, як ви, як пан Тарновський чи Галаган?
— Заможно так? — всміхнувся ледь-ледь Самойлов.
— Ні, вільно так!.. Неволя — повільна смерть. Я знаю це по собі...
— Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться...
— Ой не кажіть! — примружив гостро очі. — Послухали б ви у корчмі, за чаркою...
— І в нас? — спитав стривожено господар дому.
— Всюди.
— Щось я не чув...
— З панами потім буде про це розмова, — сказав Тарас сердито. — Якщо вони не втямлять, що володіти ближніми — ганебно, підло, смертельний гріх!..
Самойлов знітився, ще дужче вгруз у крісло. Тарас збагнув, що перебрав, картаючи цю врешті-решт порядну, м'яку людину за зло, содіяне всім панським кодлом.
— Вибачте... — озвався. — Я накинувся на вас, бо ви потрапили під руку...
Старий всміхнувся сумно.
— Як будете такий прямий, одвертий із усіма, самі в неволю вскочите,— сказав невдовзі тихо.
— Усі довкруг настрахані, сидять-тремтять чи просто удають, що все гаразд, а дехто жде, щоб німці його навчили вольності!.. Послухав я мужів учених київських, що їздили в чужі краї, — і сміх, і гріх!.. А наш великомудрий Панько Куліш складає пишні оди ділам давно минулим і ставить хрест, поплакавши, на Україні-мучениці, що вже почила з миром!..
— Ви вірите в її прийдешню долю?
— Народ наш ще підніметься, змете ганьбу кріпаччини, самодержавства і явить світу світле своє лице!..
— Що ж, зичу вам дожити до тих часів... — устав Степан Никифорович.
— І ви, дасть бог...
— На жаль, Тарасе, я вже старий, — розвів руками, ніби даючи змогу йому побачити свої літа. — Та й що мене чекає у тім раю? Жебрацька торба?..
— Слухайте, та це ж чудова думка: усіх панів пустити на рік чи два з торбами! — всміхнувся на те Тарас. — Щоб взнали на власній шкурі, як то жилось по їхній милості сердешним людям.
— Пустите мене тоді погрітися біля своєї грубки? — спитав не без лукавства Степан Никифорович.
— Ви добрий, вам не треба буде ходить під вікнами, — обняв Тарас старого. — Народ у щасті милостивий...
Вечеряти не захотів. Сидів собі під грубкою, в самотині, не запаливши свічки, що бовваніла на тлі вікна, засіреного останнім тихим світлом минаючого навіки дня, і слухав власну душу. Думки пливли неквапно, усі важкі, як чорні осінні хмари... Іноді зривався вітер розпачу й гнав їх шалено, збурено, аж поки знову гору не брала втома й вічно жива надія. Закинутий у це село, в цей дім, у цю кімнату, спокійно зміг, без суєти розглянути довкільний світ, тверезо, без ілюзій поцінувати, людей, з якими від дня приїзду на Україну він зустрічався, пив, їв, бесідував про се, про те й найбільше — про заповітне, і враз відчув, що вопіє в пустелі. Ні, він не був, мов той пророк, зневажений або побитий каменями. Його прихильно слухали, захоплювалися його поезіями й робили все, аби не мав ні в чому скрути або нестачі, і все ж він бачив, він розумів, що голос його, думки щезають десь у безкраїй безвісті. При тому слава його росте, поширюється, його книжки читають і переписують пани, міщани, вбогий, простий народ, а зла довкіл не меншає, а пан,— який так мило і щиро так проймався його поезією і від розчулення пускав сльозу, — дере так само шкуру з обідраних кріпацьких душ, а змій-нагай гуляє собі по спинах, а покритки біжать на став топити свою ганьбу!..
Підхоплений поривом гніву, швидко пробіг кімнатою і сів у крісло, з якого встав недавно Степан Никифорович. Схопився з крісла... Що їм його плачі, його палкі молитви за рідний край, зневажений та упосліджений, за люд німий, що в пісню-думу вилив не тільки радість або журбу, а й давню, кров'ю писану, свою гірку історію! У їхніх панських душах щось збереглося від поколінь, які жадали волі, від козарлюг, що в бій ішли, жартуючи, немов були безсмертні. Та більше в них жадоби, пихи й страху перед найменшим братом, тим гречкосієм, смердом, з чийого поту вони живуть!..