— Мене також крутнуло, брате, — весело сказав Тарас. — Прийшов оце порадитись.
— Теж сатана?
— Побачимо, як поживемо... Надумав я женитися.
— Житейське діло, — повагом сказав на те Варфоломій, хоч був молодший на років шість від нареченого. — І хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева?
— Вгадав. То що ти скажеш?
— Розумна, гарна, любить... От тільки...
— Що?
— Спитати треба спершу, без старостів...
— Вона дала вже згоду.
— А батько-мати? Можна вхопить гарбуз...
— Украду!
— Ти ж не якийсь гусарин, а свій-таки...
— Пошли когось по Гната.
— Я сам сходжу покличу, — сказав похмуро Варфоломій. — Ти посиди, подумай, зваж...
— Уже подумав, зважив, — скипів Тарас. — Одружуюсь!
Як брат пішов, до серця вповз холодний страх чи, може, передчуття недоброго. Ходив садком, — прив'ялим, наполовину вже головітим, — і світлий настрій змінювала така знайома йому журба. Згадались Ядзя з Вільна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досі, правду кажучи, мов рана в грудях.
— Ну що? — зустрів Варфоломія.
— Послав його до Кошиців. Спитав, на що ви житимете, то я сказав, що маєш службу в Києві...
— Він знає це. Обіцяно ж.
— Обіцяного три роки ждуть...
— Портрети є замовлені. Та й вірші щось приноситимуть...
— Новенькі маєш?
— Трохи... Ти знаєш, зараз мені Кавказ весь час стоїть перед очима... Поїхати б туди, поглянути!.. Бо туго, туго пишеться. Послухай ось, народжене в Чигирині...
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх!..
— Господи! — схопивсь за голову Варфоломій. — Ти з глузду з'їхав, брате! Та за таке... за це тебе...
— Гадав, що ти...
— Безглуздо отак!..
— То що ж нам, братику, сидіти й лупати очима, мов барани? Хай гине все?
— Не ліз би ти у хмари, — оглянувся Варфоломій. — Бо пропадеш...
— Якщо гуртом, громадою... Підняти всіх!..
— Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що наші душі й досі... Згоріло все, зостався тільки попіл...
— На волю хочеш? — різко спитав Тарас.
— Звичайно...
— А кажеш — попіл, брате!
— Не час, не час...
Так кажуть усі, хто зжився з рабством, хто власну шкуру...
— Он хтось іде! Здається, Гнат, — зрадів одверто Варфоломій.
Похмурим вернувся титар і тим уже сказав усе Тарасові.
Гнат підійшов, поручкався, дістав капшук та люльку, добув вогню і запалив.
— Уперся, неначе віл у сажалці, отець Григорій. Не пара вона йому, та й годі... — сказав, нарешті. — Хто він? Гультяй, бурлака! — передражнив. — Із віршів хліба ніхто не їсть, із пензля теж. Ще малював би він образи для храмів, а так!..
Тарас стояв, схололий весь, ізболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку.
— А може, воно й на краще, — зітхнув немов з полегшенням Варфоломій. — Що не кажи, а жінка, діти — пута, приємний, може, та все ж тягар...
— Знайдеш собі ще ліпшу, — почав також розраджувати невдаха-сват, — Якусь панянку навіть...
— Собачу кров? — озвався із похололості, мов з того світу, й сам здивувався: досі він різко так ніколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся...
— Почули б таке пани, — всміхнувся Варфоломій.
— Добудь мені на завтра коней. Їхатиму.
— Так, мабуть, ліпше, — підтримав Гнат. — Не брати ж дівку силою... Та ще в попа!
— Уранці коней матимеш, — сказав уже спокійно Варфоломій.
— На мене вже чекають побіля Миргорода. Робота є...
Прощались якось ніяково, немов були всі троє у чомусь винні. Прикрощі нікого ще не зблизили, невдачі теж. І сумно було, і весело, що ним, як стій, погребував і вбогий духом Кошиць... "А може, він злякався мого прийдешнього?" — сяйнула раптом думка. Й протверезила...
...Ні, недаремно мовиться, що на ловця і звір біжить! Йому потрібна була людина, яка на власні очі бачила Кавказькі гори, ріки, тамтешні села, або аули, самих черкесів і царське військо, що прагне їх навчити, як треба жить на світі, й він застряв в Лубнах на станції, де й зустрічав таку людину.
— Тарас Григорович?! — почулось нагло, коли він, гнівний, вийшов із місць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньої: начальство спало після обіду! — Не впізнаєш?
— Сашко Чужбинський, він же й пан Афанасьєв?
Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрі друзі.
— Звідки й куди прямуєш? — спитав Чужбинський.
— З Миргорода у Лемешівку.
— До їх високомочемордія?
— У нього щось передане мені з Кавказу.
— З Кавказу? І я недавно звідти.
— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас. — Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять — час маємо.
— Я на своїх. Поїхали до мене в Ісківці, а звідти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Віктора.
— Воістину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?
Надворі сіяв дощик, зривався вітер полем, а їм в колясці було так зручно й затишно.
— Ну ж, ну, розказуй, — квапив Тарас Чужбинського. — Ти довго був там?
— Довго... Природа там!.. Вершини гір покриті білим снігом, по схилах — сосни, скелі, біжать річки в долини, де все цвіте...
— А люди? Які там люди?
— Чорні та довголиці. Похмурі, горді, ходять усі при зброї... ще й озираються весь час довкруг...
— Мабуть, їх зацькували?
— Якось я свідком був, як наші йшли в атаку на їхні саклі...
— Що це?
— Хати, по-їхньому. А хліб — чурек... Всю гору вкрили білі рухливі цятки, зблискують багнети, шаблі... То тут, то там пов'ється димок од пострілу, впаде ядро... А потім — ура, ура!.. Черкесів ніде не видно, ніби їх і нема, а схил гори встилають білі трупи...
— Чи знаєш ти, що там загинув Яків? — спитав Тарас похмуро.
— Граф де Бальмен?!
— Він. Ще у липні...
— Сволота!..
— Хто.
— Черкеси. Для них людину вбити!..
— Сволота шле туди солдатів, братику, — сказав, немов одрізав. — А ті — за волю б'ються, за рідні гори.
— Жаль Якова...
— Гадаєш, мені не жаль? А ще жалкіше, друже, що він поліг, примучуючи чужий народ, пригнічуючи свободу... Смерть має сенс лише за праве діло... Так я кажу?
— Напевне...
— І хрестять їх, підкорених? — спитав Тарас.
— Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до віри істинної та просвітять, і вже, гляди, брат постає на брата...