У Чигирині за два минулі роки не сталося ніяких змін. Стояли ті ж будинки, й ті ж самі ніби кури попід тинами вишукували якусь поживу... Хіба що справник погладшав на хабарах і втратив трохи пильності та заповзяття будь-що знайти крамолу й на ній просунутися на ранг угору.
— А-а, пан художник... — сонно всміхнувся він, коли заглянув до подорожньої. — Ви знову тут?.. Святі місця?
— Я нині тут за дорученням Археографічної комісії...
— Це та, що риє? Ми вже копали. Пусто! Один мертвяк, закований в залізні пута.
— Моє завдання скромне — змалювати старі церкви, руїни...
— Ну, це вони зоставили, — промовив справник скрушно. — А от скарби...
— Вони, либонь, не сподівалися, що ви аж тут шукатимете, — підколупнув.
— Нічого. Ми знайдемо! — сказав рішуче справник і розписався на подорожній.
Як не кортіло йому в Суботів, Тарас найняв кімнату в Чигирині. Узяв портфель з малярським причандаллям і поспішив на вулиці. В самому місті, — якщо його так можна було назвати, — не залишилося нічого вартого уваги й пензля, і він подався за обмілілий Тясмин у монастир. Знав ще з того приїзду, що там також не густо з старовиною, та все ж була доколіївська церква, дзвіниця... Врешті і Чигиринський дівичий не оминули хвилі страшних подій, що відбувалися у цих краях, вирішуючи народну долю.
Вбогість та запустіння витали й тут. Обитель ця не славилася, — чи не зуміла себе прославити якимось чудом! — і через те ледь животіла. Богові, як видно, теж угодні більше спритні та винахідливі...
Не встиг знайти найліпшу точку й сісти до малювання, як підійшла ще не стара черниця з суворим, владним поглядом і запитала:
— Хто ви?
— Художник, матушко, — устав Тарас. — Малюю ваш монастир.
— А може...
— Ні, — всміхнувся. — На богове не зазіхаю... Давно спасають душі у цій обителі?
— Із тисяча шістсот сімнадцятого року.
— Ото! Виходить, ще до Хмельниччини... А молитесь за Україну, матушко? — спитав нараз.
Черниця гостро глянула й зітхнула;
— Молимося за всіх скорблящих і потерпаючих... Як бог велить...
— А ви що-небудь чули про гайдамаків? — спитав, аби подратувати матушку.
— Читала книжку, — мовила. — Приніс хтось сестрам у монастир.
— А що за книжка?
— Віршами. Страшна така... Шевченко її писав.
Тарас притих. Ніколи не сподівався, що слово його доходитиме і до таких глухих кутків, в чернечі келії...
— Малюйте. Хочу глянути на це велике диво, — долинуло до нього ніби здалеку.
Сів на пеньок, з якого встав недавно, взяв пензель в руку, швидко вмочив у фарбу. Мусив погамувати серце, а вже тоді накидати дзвіницю в центрі аркуша...
— Що то, як божий дар!.. — врочисто зітхнула матушка й, не попрощавшись, пішла кудись між келії, що схожі були на звичайнісінькі селянські хати.
Молитвами за всіх скорблящих і потерпаючих, як видно, не розбагатієш на цьому світі. Бачив у Петербурзі, в Києві монастирі — розкішні, мов царедворці!..
Увечері, напившись чаю в брудній корчмі, чи то трактирі, пішов на гору, де був Богданів замок. Місяць зійшов великий, круглий. Висипали на чисте небо зорі... Богданів замок... А син його привів під цю фортецю турків... У тому, певно, найбільше зло — роз'єднаність, неодностайність. Кожен ішов туди, куди вважав за краще... А може, туди, де вигідніше?.. Ні, йшов, куди веліла йому душа й питався рідко в розуму. Уособиці, що почалися ще за князів...
Чомусь ураз перехотілось дертися по крутосхилі. Сів на якусь колоду біля старого тину... Отут колись були палати гетьманські... Це ж звідсіля виходили гінці й пани полковники, щоб здійснювати державну волю...
Сонно десь ремигає в оборі віл... Похлюпує вода в криниці, й рипить над нею журавель... Ледь блимає самотній вогник свічки чи каганця...
Підвівся, рушив поволі вниз. Аж дивно: собаки й ті не сполошилися його ходою... Сонне, забуте богом царство руїни й журних спогадів... Ні, "спогадів" тут не на місці. Скоріше, марень або легенд, відгомонів того, що тут творилося в часи офір, які пішли у небуття, неначе вода в пісок... Що вибороли, за що поклали голови великі наші прадіди?.. Боролись марно, отже? І жертви всі були даремні?.. А дух, порив до волі й свідомість слави й сили, що залишилися од тих часів, хіба не скарб, не зброя!.. Це ніби вічно жива модель для всіх повстань, що будуть, для тих, кому ввірветься терпець раба!.. Так мало і так багато...
Місяць стояв уже високо, й під ним сумирний Тясмин блищав, немовби шабля.
Вранці Тарас пішов дорогою, яка вела в Суботів. Не поспішав. Чомусь боявся зустрічі з тим козаком, що нині живе на хуторі, який колись належав гетьманові Хмельницькому. Антін Яременко... Людина, що, читаючи його поему про Коліївщину, замислилась і прилучилася душею, всім своїм єством до призабутих давно подій, до горя краю рідного, до тих, хто скніє досі в пітьмі неволі... Може, боявся стріти його погаслим, стомленим німим чеканням хто зна чого, а може, сам остерігався розчарувати щиру, на волю спраглу душу... Що він йому нового міг сказати?..
Минувши яр, що відділяв славетну гору від безіменної, та хутірець, спинився. Десь тут була межа Суботова і Чигирина. З узвишшя за хутірцем відкрився йому чудовий вид на гору, Тясмин і Чигирин з дівичим монастирем, на вітряки, на поле й ліс удалечі... Ні, тут щось є хвилююче, в цій панорамі!.. Два роки тому, вражений, спинився тут, і дух йому забило... Одна гора!.. Які ж то там, на Кавказі, гори?.. Під хмари, кажуть... Скільки за них пролито крові!.. В ім'я чого? Навіщо вони солдатам із кріпаків, що там кістьми лягають? А Якову, хоч він з панів?.. Поліг сердешний Яків... Не Кухаренко, а Яків де Бальмен... На нього він покладав надії...
Сів на округлий камінь, що виглядав з трави на пагорбі, й розкрив портфель. Цей краєвид він мусить намалювати. І для комісії, і для душі...
З думок не йшов убитий Яків. Як-то йому було вмирати в тому бою... Йому, що так любив свободу, що нею снив… Трагедія хоч для Шекспіра...
Він ніби бачив гори у білих чалмах снігу. Струнких черкеських вершників... Чув шум річок, орлиний клекіт, постріли...
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі,
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра