У всякого своя доля
І свій шлях широкий;
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає...
Тепер його самого зашлють за "дерзкие" крамольні вірші на край землі... А може, й на край життя?.. Ні, цим не пахне начебто... А декабристи?.. Звісно, якби жандарми знали й про ті його... Тс-с!.. Ті діла і люди не знані ним, нічого він про них не чув, не відає!..
Переміняли варту. Напевно, вже одинадцята... Бувають дні, коли сюди приносить вітер дзвін дзигарів із Петропавловської фортеці. Це ніби їм нагадування про те, що їх чекає, що з владою погані жарти... А може, треба було тікати? Вже був би десь на вільній волі!.. А братчики уже сиділи б у Петропавловській і слухали б її куранти! Кажуть, там каземати — справжні пекельні нори...
І довгі світлі плями, і тінь од грат погойдувалися. Напевно, знявся вітер, погнав Невою хвилі... Тут, на вузькій Фонтанці, йому немає де розгулятися... Закута в камінь, тихо вона несе в затоку свої покірні води... Закута в камінь... Слово ж яке — залізне чи кам'яне... Закутий люд, закутий край... Душа закута, тихо, покірно спить... Він, власне, вже кілька років будить заснулу міцно душу свого народу. І толку з того мало.
Оглухли, не чують,
Кайданами міняються,
Правдою торгують!..
Біда не тільки в тому, що спить народ. Він збайдужів, утратив бажання встати, скинути кайдани з себе. Вже підступав і так, і сяк до нього... На вірші ще відгукуються — сльозою, тихим стогоном або зітханням, а на живопис — гляне та й одвернеться. Уклав і час, і всі свої мізерні кошти у "Мальовничу Україну", аби пізнали глибше свій рідний край, самих себе й задумалися, протерли очі. Всує!.. І досі жаль... Найдужче йому пече, що рідних своїх не викупив. Хотів зібрати гроші (дві тисячі!), та не зібрав, не заробив офортами. Ще й все, що мав, потратив на цю затію... Бути їм кріпаками... Добре, що не хвалився, не обіцяв. Важко тому на світі жити, в кого нема надії, але нестерпно зовсім тому, у кого вона була і згасла!..
З минулих літ, із темряви, що панувала в камері, спливло обличчя Щепкіна, його сумні, глибокі очі... Коли вони з ним бачилися востаннє (та ще й раніше, у Петербурзі), Михайло вже не вірив у перемогу добра над злом, відчаявся. Десятки літ зі сцени звертався він до людей зі словом правди, щирості та милосердя, — а що від того перемінилося? Все, як було! Колись так само викуплений з кріпацтва, уболівав душею за в'ярмлений трудящий люд і прагнув щось зробити для визволення своїх братів по духу і по недолі. Тепер пригас, змирився з тим, що розсипати бісер перед свиньми — даремне, марне діло... Коли Тарас сказав, що треба гострить ножі на панство й самодержавство, лише махнув рукою. Помовчавши якусь часину, озвався тихо, крізь безнадію: "Сонний ножа не візьме. Збудити спершу треба, розбурхати, зробити так, щоб воля стала для нього всім..." "Сплячий — це ще не мертвий, збудиться!" — сказав Тарас словами Сковороди, які він чув іще в селі, в дитинстві. "Я вже старий, Тарасе, не доживу..." — зітхнув печально Щепкін... Бодянський теж не вірить, що є в народі сила піднести меч за волю. Помалу, мовить, треба, не поспішаючи, без суєти, піднятися усім слов'янським миром... Помалу, кажеш. Осипе? Коли ж те диво станеться, за сотню літ? Ти можеш ждати. Осипе, тобі воно не припікає... А як же тим нещасним (мільйони їх!), що роблять на панських нивах тяжко, що йдуть на муки в солдати, в лакеї, покритками попід тинами? Їм ждати теж, допоки ти просвітиш свинячі панські голови й примусиш їх засоромитися своїм суспільним станом? Не бути тому довіку, щоб пан, — насильник, деспот — сам дав народу волю! Її добути треба, в бою відбити, вирвати! Їй-богу, воля варта трудів і жертв!..
Чи то йому здалося, чи й справді вітер доніс із-за Фонтанки, із-за Неви ледь чутний дзвін курантів. Не розібрав, яку годину било, бо за дверима почувся рух, глухі команди, гупання. Переміняли знов вартових.
Ліг горілиць на ліжко й заплющив очі. Може, прилине сон. Думки його не стомлюють, не присипляють. Думки, думки!.. Єдине, над чим ніхто, крім нього, не має сили. Думка ширяє вільним соколом, і їй нема ні гратів, ні кам'яниць, ні відстаней. Порадниця і вірний друг самотніх... Злий геній тих, що впали, зламались духом...
— Мов наслання — прокинутися ніяк не можу! — долинуло із-за дверей. Звичайно, це Сидоренко.
— А що ти думаєш... Цей землячок твій... Запросто!..
— Можливо, він і характерник... — протяг Сидоренко. — Та насилати на мене сон йому нема потреби... Сам знаєш...
— Дивний він чоловік... Коли б мені лиш натякнули!..
— За всіх боліє серцем.
— Виходить, є ще люди...
— Як бачиш.
— Я зневірився, коли мене забрили.
— За віщо ж ти попав сюди?
— За бариню, — зітхнув солдат.
— Ударив чи не послухався?
— Та ні... — хихикнув. — Слухався і догоджав, як тільки міг... Не жінка, скажу тобі,— лошиця!..
— І так ото віддячила?
— Вона щоразу — біленьку мені за труд... Ще трохи — був би викупився...
— І що?
— Так пан, хоча і хирлявий, додумався чи хтось шепнув йому про те... Спіймали мене на шкоді, всипали і відвезли в Калугу, здали в солдати... От, брат, які діла!..
— Гірке кохання панське... — сказав на те Сидоренко. — Пограються, як кіт із мишею...
— І ти? — спитав зчудовано солдат з калузьких.
— Майже... Хоча моя пригода на інший кшталт... Я сам пішов у солдати...
— Вигадуєш!
— Їй-богу, сам.
— По п'янці, мабуть?
— З горя...
— Такого я ще не стрічав...
— Була в селі в нас дівчина... — не скоро почав розказувати Сидоренко. — Що гарна, що розумна!.. Не вздрів, коли на ній мені зійшовся весь білий світ...
— Вона ж любила іншого?
— Ні. І вона мене назвала судженим. Як не прийду якийсь там вечір, плаче...
— То сватав би!
— Пішов до пана... Каже: мала ще, трохи хай підросте. Вчащаю я до Ганнусі ще цілий рік, та й знов до пана, в ноги йому: "Віддайте!" — "Так припекло? — сміється. — Коли даси п'ятсот рублів, бери хоч зараз..."
— Леле, п'ятсот рублів?!
— Такої сили грошей не тільки я, ніхто не бачив у нас в селі... Поплакав я, потужив з Ганнусею...
— Із розпачу пішов сюди?
— Ні. Заробляти гроші. Сходив і Дон, і Чорноморію, трудився денно й нічно два довгих роки. Радий прийшов назад...