З'явився й щез. Мов вихор, в якім сидить нечистий. Коли б не біль у спині, подумать міг би, що то мана промчала й зникла, марево.
Не плакав, стиснув зуби. Підняв пом'яту книжку, обдмухав, витер. Папір й олівчик знайшов край гречки у бур'яні. Навмисне сів на тому ж місці, де й перш сидів. Поклав папір на книжку і знов узявся виводить літери. Всю силу, всю увагу вкладав у це чудне писання, аби забуть про смуги, які пекли на спині, й не дати волі сльозам. А сльози рвали груди, давили в горлі, входили у ті сумирні вірші словами помсти й ненависті.
Не кожен, видно, здатний бути вівцею...
Сльоза — вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно колись прорвуть і виллються. Та й що було б, коли б уся тяжка людська недоля збиралась у серці? Серця, напевно, одне за одним вибухали б, наче розрив-трава...
Коли рука стомилася, ліг долілиць, підпер долонями зважнілу голову.
Отара паслась жваво. Ягнята, збившись у гурт, стрибали, бились і борюкалися. Ну чисто діти! Вітерець приносив зі степу дзвін та свист коси... Гули джмелі, пірнали в квіти і затихали... Ширяли в небі ластівки...
І раптом мов прокинувся! Сів рвучко й з жахом відчув, що світ навколо темніє, блякне і погасає. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце, блакитне небо зробилось сірим, а біле, все в зелених кучериках село — похмурим, чорним...
— Чужі хати!.. — шпигнула думка в серце. — Чужі ягнята! Усе, усе довкіл чуже! Не дав нічого бог сироті...
І сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкі, сирітські сльози.
Затих, коли чиїсь ласкаві, теплі руки лягли йому на скроні. Мов крізь туман, побачив добрі очі й почув Оксанин голос.
— Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слізки... — втішала, ніби мати давно колись, і витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскінь.
— Тепер просушим очки... — й поцілувала ліве, а потім праве око.
Де й дівся смуток! Блакить небесна знову біліла хмарами, і в ній купалось сонце, ллючи на землю промені. Синів, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополі мріли в ньому, немов вітрила...
— Ну ж, ну, всміхнися! — благала дівчина; сама ж ледь-ледь не плакала.
Тарас всміхнувся. Вона схопила його під руки і, сміючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтікача, і просто в панське жито.
— Гись! Гись! — крізь сміх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слідом. Коли підбіг, Оксана рвала в житі волошки й співала тихо, ніби сама для себе, а все ж краєчком ока позиркуючи на хлопця:
Я ж думала, що дуб зелененький,
А то стояв козак молоденький...
— Ти вмієш плести вінки? — спитала.
— Авжеж!
Тарас забіг у жито, зірвав дві квітки і, склавши навхрест, почав вінок.
— Давно навчився? — сторожко звела докупи брови.
— Давно! — озвався радо. — Ярині плів...
— Якій Ярині? — глянула, мов опекла.
— Та нашій, нашій... — лиш зараз вчув тривогу в голосі дівчини.
— А я гадала — Терешковій! — прикрилась жартом.
Тарас всміхнувся й собі. Ярина та була найкраща дівка в Кирилівці, й за нею сохли всі парубки.
Коли вінок вже був готовий, Тарас підняв його врочисто в обох руках й одяг Оксані на чорні кучері. Та зашарілася, впустила квіти й побігла геть.
— Ягнята пити просять! — гукнула здалеку, вже знов ясна й весела.
Жартуючи, вони погнали вівці униз в леваду, до водопою...
...При тьмянім світлі каганця Тарас мережив цвітом береги нової книжки Сковороди. За кілька днів переписав усе, що залишилось у пам'яті, й тепер хотілося зробити так, аби ця книжка була не гірша від тої, що продав Богорський диякону...
Дітвора спала. Сновигала по хаті мачуха, сердито гримаючи горшками.
— Сидить малює, ніби панич... О господи, за що послав на мене таку покуту?! Всі інші діти як діти, а це якесь... Коли б прийшов Микита, гасили б вже каганець. А то олія горечка набирається...
Микита добрий на згадці. Намацав у сінешній темені клямку й, похмурий, став на порозі.
— Тарасе, кидай! — сказала рішуче мачуха.— Проспиш за тим писанням отару.
— Та вже... — зітхнув Микита. — Була отара, та загула...
У Тараса і серце впало.
— Звелів прогнати пан економ. Застав овець у панській гречці...
— Мучитель... Ірод! — метнулась мачуха в куток до печі по рогача.
Піднявши руки, Микита мовчки став на дорозі. Лише коли рогач вернувся на місце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом:
— А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок хліба не їстимеш... — Він зняв бриля і підійшов до брата. — Земля одна трима на світі людину... Еге? — Помовчав трохи і сів на лавці біля Тараса. — Мені самому справлятись важко з хазяйством... Давай, Тарасе, захазяйнуємо віднині вдвох!
Тупа байдужість, що вже прийшла на зміну гіркому враженню від новини, неначе сон, все більше й більше оповивала хлопця. Лишивши квітку недомальованою, затис олівчика в кулаці й дивився мовчки в темний куток. А потім тихо звівся, сховав за пазуху своє добро й пішов у клуню спати.
— То як, Тарасе? — догнав Микита в сінях.
— Як хочеш...
— От і гаразд! — зрадів Микита. — Навчишся ходити біля землі і будеш добрим господарем.
Як запрягали вранці волів, придибав дід, а трохи згодом зайшов провідати молодих господарів і Коваленко. Зі свого двору побачив, мабуть, що вже Микита не сам.
— Бог в поміч вам! — гукнув з дороги, спершись на тин.
— Спасибі, дядьку, — озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу.
— Ранні пташки...
— Ранні пташки росу п'ють, а пізні — слізки ллють! — повчально мовив дідусь Іван. Для хлопців більше, бо Коваленко й так уставав раніше від сонця.
— Авжеж, авжеж, — підтримав його сусід.
— Коли б ще волики власні... — зітхнув дідусь.
— Дасть бог, колись і на худібку стягнуться! — сказав сусід бадьоро. — Я теж літ десять не мав своїх, — додав уже невесело. — Та й то... Які там власні, коли і ми самі належим панові!..
Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута, стрибнув на воза й кивнув сідати Тарасові, дідусь поправив злегка ярмо і запитав, із жалем глянувши на Тараса:
— І він з тобою на панщину?
— Та ні! — сказав Микита, — Поперед батька в пекло? — Й додав помовчавши: — Позвозить хочу сіно в стіжок. А завтра — знову... — і замахнувся прутом на волів.